промені Таке завдання я одержав від керівника нашого інституту-і працював у лабораторії вдень і вночі, провадячи досліди. Але рецепт не давався.

Майже у відчаї я зробив ще одну спробу. Поклавши в тигель потрібні хімічні речовини, я поставив його на вогонь газового пальника. І трапилося несподіване. Поки тигель розігрівався, я взяв чашку з залишками розчину і хотів вилити геть. Та раптом рука здригнулась, і я хлюпнув кілька краплин того розчину в тигель. Просто не знаю, як це сталося, може з утоми, чи що.

Суміш у тиглі враз спалахнула. Від несподіванки я аж випустив чашку з рук, і вона розбилася на підлозі. А коли я зазирнув у тигель, там лишився тільки невеличкий округлий шматочок прозорої плівки. Розгублений, я взяв її пінцетом, роздивляючись з усіх боків. Крізь неї я помітив надворі кудлатого собаку. Він немов не звертав на мене уваги, але, відчувши мій погляд, скерований на нього крізь плівку, раптом підвівся, закрутив хвостом і підбіг до мене, хоч я його й не кликав. Що таке?..

Знадвору на підвіконня сів голуб. Я поглянув на нього — теж крізь плівку. Уявіть собі моє здивування, коли голуб підлетів до мене й почав туркотіти.

Вражений, я опустив плівку. І зразу ж таки собака одійшов на своє місце, а голуб знову сів на підвіконня, не звертаючи на мене уваги. Я вдруге глянув на них крізь плівку. Дивовижний ефект повторився: і той, і другий почали леститися…

Кілька разів я робив отакі спроби — і весь час з однаковим успіхом.

Це було фантастично! Проте я почав дещо розуміти. Мій погляд, скерований крізь дивну плівку, мабуть, так поляризувався, що набував чудодійної властивості: змушував і собаку, і голуба ставати лагідними й лащитися до мене… Гм, це ж тварини, подумав я. А як же люди? Невже й вони… Втім, як я зможу дивитися на них крізь плівку? Та дуже просто!

Я приклеїв плівку до правого скла моїх окулярів, і це було зовсім непомітно. Так, з кого ж почати?

Звісно, насамперед з Люди. Ця вродлива кароока дівчина не хоче й глянути на мене. Вже кілька разів я, заходячи до сусідньої лабораторії, запрошував її піти в театр, концерт або на танці. Ні, вона тільки хитала головою й холодно відповідала, що дуже зайнята, у неї, мовляв, дипломна робота. Ну, гаразд, це буде непогана спроба, подумав я.

Увійшовши до лабораторії, де вона працювала, я сказав:

— Добридень, Людо. Як ви гадаєте…

Вона підвела на мене заклопотані очі — і вираз їх одразу змінився. О диво! Люда глянула на мене напрочуд лагідно, навіть закохано, і, не чекаючи, доки я закінчу фразу, заговорила:

— Вікторе, милий, мені так неприємно, що я досі не скористалася з вашого запрошення. Ви, мабуть, це мали на увазі? Так от, я охоче піду з вами куди-небудь!

— Людо, я…

— Мовчіть, мовчіть! Я заздалегідь згодна. — І вона подарувала мені такий чарівний погляд, що я навіть трохи зашарівся. А вона вела далі: — Може, в кіно? Там, кажуть, чудовий фільм…

Я розгублено дивився на неї, забувши про плівку, приклеєну до моїх окулярів. І тільки вийшовши з лабораторії, згадав про неї. Можливо, прихильне ставлення Люди залежало лише від цієї плівки? Хтозна… Я сумно зітхнув. Ні, про таке не хотілося й думати!

Одне слово, випадок з Людою не переконав мене. І я згадав: інженер районного житлоуправління! Ось де все буде ясно. Справа в тому, що в квартирі, де я жив, протікав дах. І від цього на стелі ввесь час з’являлися руді плями. Скільки не прохали жильці відремонтувати дах — інженер був невблаганний. Піду до нього, вирішив я.

Дивно, але інженера я застав на самоті. Він сидів за столом, занурившись у папери, обличчя його не віщувало нічого доброго, і я навіть пошкодував, що зайшов сюди.

— Добридень, — промовив я якнайпривітніше.

Інженер житлоуправління зловісно мовчав.

— Добридень, — повторив я, дивлячись на його скуйовджене волосся. Не підводячи очей, інженер відказав:

— Ну, що там у вас? Швидше!..

— У мене, бачите, дах протікає… так я…

— У всіх щось протікає. Далі?

Він глянув на мене похмуро, недоброзичливо, і… я не встиг вирішити ще, як саме, бо вираз невдоволення ніби губкою змило з його лиця. Переді мною була вже зовсім інша людина! Я очманіло дивився на нього, а він поквапливо говорив:

— О, сідайте, будь ласка! Ви курите? Ні? Заздрю, бо сам я кілька разів хотів кинути, та все справи, справи… Так кажете, дах у вас протікає? Ай-яй, яка неприємність! Ну, це ми одразу відремонтуємо, про що тут балакати!.. Ось, — почав він швидко писати, — ось вам записка до прораба. Я пишу йому, що це — термінове завдання. Отже…

Він простяг мені папірець. Я тільки кліпав очима.

— Завжди радий допомогти приємній людині, — вів далі інженер. — Може, скляночку чаю?.. Вам нічого більше не треба? Шкода, шкода… та не поспішайте, друже, так хороше поговорити з вами. Як у вас там працює водогін? Коли що треба, так ми…

Розгублений, я зайшов до гастроному, щоб купити чогось на вечерю. Тут було, як завжди. Перед прилавком стояла черга покупців, одна продавщиця, не поспішаючи, різала любительську ковбасу, двоє жваво й весело розмовляли про якісь цікаві для них речі, одвернувшись до полиці з вином і коньяком. Я спочатку постояв у черзі, а потім рішуче підійшов до прилавка, де оті двоє розмовляли одна з одною.

— Послухайте, дайте мені двісті грамів любительської…

— Я зайнята, — недбало кинула одна з продавщиць.

— Але…

— Не заважайте. Адже вам ясно сказали, що ми зайняті, — кинула друга, неохоче повертаючи до мене обличчя з старанно підмальованими очима. Вона перехопила мій погляд — і раптом засяяла чарівною усмішкою:

— Будь ласка, будь ласка! Вам нарізати чи одним шматком? Кажете, любительську? А може, трошки шинки? У нас сьогодні прекрасна ліверна ковбаса. І сосиски надзвичайні! Не треба? Шкода, може, тоді нарізати вам московської ковбаски? Хоч п’ятдесят грамів, — я наріжу найтоншими шматочками…

Вона сяяла й щебетала, її пальці з наманікюреними нігтями рухалися з шаленою швидкістю. Широко розкривши очі, я дивився на цю гастрономівську фею. Яке щастя, що я потрапив до неї!..

— А чого ви, громадянине, без черги? — почув я грубий чоловічий вигук.

— Справді, вліз потихеньку! Мабуть, знайомий, — додав обурений жіночий голос.

Я нервово поправив окуляри. І треба ж було, щоб моя рука необережно торкнулася плівки на склі! Я й охнути не встиг, як плівка відскочила і впала на підлогу. Негайно знайти її!

Але було вже пізно. Гострим каблуком обурена жінка наступила на плівку й розтерла її на порох. А я не міг зробити другу таку плівку, бо хто ж його зна, що то за суміш утворилася тоді в тиглі?

…Так я безнадійно втратив мій чудодійний поляризатор, але не втратив