все ж таки даються взнаки. В останні дні щось непокоїть тиск. А торік навіть дійшло до інсульту, власне, мікро-інсульту…
— Інсульт? — шепочу я, задкуючи до дверей. — Інсульт? Тоді й сонце…
Він зрозумів причину мого переляку, поглянув на контактну пластину і заспокійливо мовив:
— До цього не дійде. Впевнений, що встигну відключитися від підсилювача.
…Люди здивовано озираються на мене. Ніколи в житті я не біг так швидко. Кімнатні капці скинув — босоніж легше. Час від часу піднімаю голову, щоб глянути на сонце, шепочу під ніс:
— Лише б не трапилось інсульту, лише б не трапилось чогось непоправного…
І мимоволі згадую східне прислів’я: “…Вмирає людина — гасне зірка…”
