можливо, саме в останньому спалахові моєї свідомості і з’явилося б на світ оте геніальне відкриття, якого так чекає людство. Чи не так?
— Так, любий, так… Але ж… — Письменник нервово потер руки. — Але ж мені бракує сили зробити бодай крок…
— Бракує сили?! — з посмішкою перепитав Персонаж. — Зараз ти переконаєшся, скільки ще… А втім, я насамперед визначу справжній діагноз твоєї хвороби: в твоєму мозкові накопичилися флюїди старості.
— Ну, це не серйозно, мій друже, — незадоволено скривився Письменник. — Які можуть бути “флюїди” в другій половині двадцятого століття?!
— Що ж, хай буде по-іншому: в твоєму мозкові накопичилися триметилгідратполіморфні компоненти альфа-мезонного розпаду піридинової основи дезоксирибонуклеїнової кислоти. А втім, ти цього терміну ще не знаєш; тобі ще доведеться його вигадувати.
— Ну, а як же можна вилучити оті кляті “компоненти”?
— Надзвичайно просто! — лукаво посміхнувся Персонаж. — Вони автоматично вилучаються з людським потом. Але не з тим, що проступає від спеки чи задухи, а зі справжнім! Стече з твого чола грам поту за добу — відвоював у смерті двадцять чотири години, стече два грами — помолодшаєш на день. Зрозумів?.. А ти кажеш — Еліксир життя!.. Ану — підводься і йди!
— Куди? — зойкнув Письменник. — Та я ж…
— Ні, не впадеш!.. Підійди он хоча б до вікна. Бачиш: зараз зійде сонце!.. Йди!
Розвіялася постать Персонажа, зникла.
Скоряючись отому рішучому наказові, Письменник над силу зсунувся з ліжка, підвівся, хилитаючись на ватяних ногах. Навіть стояти було важко, наче взяв на плечі шестипудовий чувал збіжжя. А ще важче було зробити крок. Здавалося: ось-ось вискочить серце з грудей, розірветься навпіл. Доводилося зціплювати зуби, до краю напружувати волю, аби немічні м’язи пересунули обважніле тіло бодай хоч трошки. Та він уперто просувався вперед і вперед…
Як ви, мабуть, догадуєтесь, наш Письменник одужав. Правда, один з членів Великого Консиліуму запевняв, що так сталося тільки тому, що пацієнта лікували хибними методами, проте це була його особиста думка, і ми не братимемо її до уваги.
А от про дальшу долю Письменника поговорити слід. В перші дні після одужання все було просто: пройшов кілька кроків вулицею — і зупиняйся, витирай з чола чесно зароблений піт. Згодом справи ускладнилися, але не те що по два, а навіть по двадцять два грами поту на добу він видобував з такою легкістю, що почав молодшати катастрофічно швидко. Вже й у тролейбусі йому не поступалися місцем; вже зі Спілки письменників почали надсилати йому запрошення на наради молодих літераторів; уже й бороду він почав запускати, немов справжній юнак…
Але видобувати отой проклятущий піт стало дедалі важче. Задля денної норми Письменникові доводилося тричі підряд підніматися пішки на чотирнадцятий поверх готелю “Москва”, а потім і цього виявилося замало. Нині він бігає щовечора за тролейбусом № 17 від площі Космонавтів до Хрещатика і назад, але навряд чи перевиконує норму, бо вже не молодшає, — хоч і не старіє. Кажуть, він тепер покладає надію тільки на те, що працює на своїй літературній ниві до сьомого поту.
Що ж — кожному кортить якнайдовше лишатися молодим!