непогані знахідки в засобах характеротворення, цікавими художніми манерами вирізняються оповідання Ігоря Росоховатського, Наталі Околітенко, Сергія Кисельова. Дехто з названих тут авторів, як, скажімо, Ігор Росоховатський, має вже чималий стаж у фантастиці й устиг випустити не одну книжку оповідань і повістей, але більшість авторів — молоді і роблять тільки перші свої літературні кроки в фантастиці.

Отже, пригоди, подорожі, фантастика… Запрошуємо тебе, читачу, на ці дивовижні континенти. Адже там можна побачити багато такого, що будить допитливу думку й хвилює уяву.

М. Слабошпицький.

Микола Сорока З ДОРІГ ДАЛЕКИХ Нариси

ЗА ПЕРЕВАЛОМ — БААЛЬБЕК

Коли настає літо, бейрутці піднімаються в гори. Звичайно, фешенебельні санаторії і пансіонати, розкішні вілли і особняки заселяє публіка, яка має гроші і якій не обов’язково працювати. Наїжджають сюди заможні туристи і з інших країн. Нафтові магнати, феодальні князі, власники фірм, банкіри — всі вони звикли влітку дихати цілющим гірським повітрям, а не пектися під аравійським сонцем чи пріти в задушливих європейських столицях.

Що тоді робиться тут! Скільки транжириться грошей на вишукані розваги!

Розповідали мені: по дамаському шосе, неподалік від Алейха, стоїть незвичайна споруда. Білосніжний палац, зведений на схилі гори, увінчує металева конструкція — зменшена копія Ейфелевої вежі. Палац побудував один із південноаравійських шейхів для своєї подруги-француженки. Вона нібито відмовилася поселитися в гаремі шейха, і він переніс її помешкання на схили Ліванських гір. Минуло трохи часу, і француженка засумувала. Їй закортіло на Єлисейські поля та схили Монмартру. Шейх виявився людиною не без гумору: він наказав спорудити над палацом Ейфелеву вежу…

В горах — казино й ресторани, картярські будинки й басейни. І все це пнеться якомога вище на схили. Дивіться, мовляв, і надивляйтеся, люди: одним день у день гнути спину на заробітках, іншим — сам бог велів розкошувати.

Але гори славляться не тільки індустрією відпочинку. За крутим перевалом, між гірських хребтів, розкинулася мальовнича долина Бекаа. Звідси столиця постачається знаменитими ліванськими яблуками, виноградом, овочами, тютюном. У долині Бекаа лежить і славетний Баальбек — місто, яке не оминув жоден турист, відвідуючи Ліван. Та хіба тільки турист! У Баальбек квапляться всі — від шкіпера маленького судна до членів іноземних урядових і торговельних делегацій, що прибувають у Бейрут. Всім хочеться на власні очі побачити сьоме диво світу, яке ще й досі зберігає таємницю свого походження.

Вирушаючи в гори, ясна річ, хочеться помилуватися ліванськими кедрами. Адже вони ростуть серед засніжених вершин, а тут, унизу, їхні зображення зеленіють хіба що на державних прапорах та поліцейських машинах. Проте зустрітися з прославленим деревом не так просто. Мені випало побачити лише один кедр. Стоїть він при дорозі на Баальбек і начебто стиха повідує, як зникав з лиця землі його великий та славний рід…

Служили кедри ще древнім фінікійцям. Ті робили з них не тільки щогли та реї, а й будували кораблі, аби розвозити цінну деревину по всіх середземноморських держав вах. З кедрів стругали саркофаги для померлих фараонів, тесали трони для молодих халіфів, зводили храми. Згодом до кедрів потягнулися руки завойовників — у густих колись лісах безугавно дзвеніли сокири римлян і турків, греків і хрестоносців. І залишилося кедрів лічені одиниці.

Кедри не такі вже й високі — найстаріші сягають тридцяти метрів, зате стовбура не обхопити. По колу деякі набирають десять, а то й більше метрів. Чудові властивості деревини знали ще фінікійці. Будуючи кораблі, вони помітили: міцнішого дерева немає, а головне — його не беруть ні гризуни, ні шашіль.

Нині кедри в Лівані суворо охороняються законом. Їх пе рубають, проте й не насаджують. Ліванці вважають, що вистачить тих чотирьохсот, які ростуть, бо, мовляв, коли кедрів стане багато, вони перестануть цікавити туристів…

Однак чим же славетний Баальбек? Чому всі так поспішають сюди, ледь ступивши на ліванську землю?

Сучасний Баальбек — звичайне собі містечко, що потопає в зелені садів. Його майже не видно з-за високих тополь, олив та інжира. Але поряд із ним на штучних підвищеннях стоїть інший Баальбек — руїни древнього Геліополіса, міста Сонця. Старовинні забудови тут настільки грандіозні, що появу їх зв’язують навіть із космічними пришельцями. Та й справді, пройшовшись межи руїн величних храмів, неодмінно хочеться запитати: хто, чиї руки могли таке сотворити?

Як свідчить історія, Баальбек почали будувати римляни ще в першому столітті нашої ери. Аби показати Сходу свою силу й могутність, римські імператори наказали закласти тут велетенське місто-храм, яке б слугувало для поклоніння поганським богам. Було скликано найдосвідченіших римських архітекторів, зібрано найкращих майстрів, що мали справу з мостами та храмами, греблями й фортецями.

Минули десятиліття, і серед долини Бекаа звівся гігантський архітектурний ансамбль — храм Юпітера з прибудовами, а також храми Бахуса і Венери. Всі будівлі стояли на колосальних фундаментах з тисячотонних гранітних плит. Плити витесували в місцевих каменоломнях і підганяли одна до одної без будь-якого розчину настільки щільно, що між ними не встромиш і голки. Храми вражають численними колонами, які виготовляли з мармурових монолітів. Храм Юпітера, наприклад, обступали 62 колони заввишки 20 метрів і діаметром 2 метри. Це — найбільші монолітні опори, що їх будь-коли зводили людські руки. До наших днів збереглося їх лише шість.

З плином віків Баальбек дуже постраждав. Обличчя храмів міняли спустошливі війни візантійських часів та епохи середньовіччя, часті землетруси. Але завдяки розкопкам і реставраціям, що ведуться з початку нашого століття, можна побачити деякі споруди майже в первозданному вигляді.

Бродиш отак серед руш і дивуєшся: все-таки яких висот сягнув людський геній, щоб в умовах примітивної техніки і рабської праці створювати такі шедеври! Адже будівельники тоді не мали ні гвинтових домкратів, ні кранів, а все ж якось піднімали двадцятитонні фасадні блоки цілими і неушкодженими на двадцятиметрову висоту і з точністю до одного міліметра насаджували на мережані корінфські колони. При цьому вони користувалися лише пересувними баштами з кедрового дерева. А як вирізали плити в каменоломнях? З допомогою звичайнісіньких дерев’яних клинів, які заганялії в заготовлені