туга. А повз неї проходять работорговці. Вони ковзають по стрункій постаті хтивими поглядами. Дзенькнули кайдани, і рабиню звільнили від пут. Але тут же наділи нові, ще міцніші, і повели поза святі гробниці й храми.
Привид поволі гасне… Серед мертвої вулиці лежать розкопані камінні труби водогону, розкидані уламки чудового орнаменту із зображенням виноградної лози, плодів лимона і апельсина.
А ось руїни амфітеатру. Лише 1952 року він вдруге відкрив для людей свою гігантську сцену розміром п’ятсот квадратних метрів. На дванадцяти рядах театру могло сидіти близько 7 тисяч глядачів… Десять тисяч кубічних метрів піску довелося вийняти розкопувачам, аби звільнити лише основні приміщення.
Від театру йду до храму Сонця. Вгадую його по кам’яних стінах, що утворюють величезний квадрат. Довжина кожної сторони — 233 метри; висота — 17. Храм стоїть на пагорбі біля самого оазису, площа його — майже чверть квадратного кілометра. Споруда зведена з мармурового вапняку ніжно-жовтого, майже золотистого кольору. Південна стіна спотворена всілякими пізнішими переробками, північна місцями пообвалювалася. Всередині, вподовж стін, ішов ряд корінфських колон. Всього їх було триста, дев’яносто, але до сьогодні збереглося лише шістдесят… Весь двір вимощений гігантськими полірованими плитами білого вапняку. Посеред цього двору й височить знаменитий храм.
Храм Сонця, збудований як поганський, служив один час християнам, потім протягом шести віків був мечеттю. Прямо перед входом до храму в невеличкому будиночку — старий музей. Частина його експонатів зберігається під дахом, багато лежить і під відкритим сонцем. Це невеликі статуї і погруддя, що колись прикрашали головну вулицю, скульптури богів, капітелі колон, уламки мозаїки. Щоправда, цінного тут мало. Дорогі експонати потрапили до музеїв Парижа ще 1936 року, коли французи окупували Сірію.
На південь від храму Сонця зеленіє великий пальмовий гай, обнесений глиняним муром. Він тягнеться від сучасної Пальміри до широкої сірої понизини, над якою від сходу до заходу сонця день у день носяться білясті вихори пилюги.
Цікаво, звідки бере воду цей зелений масив? Через отвір у стіні потрапляю в пальмове царство. Але далі йти не наважуюсь — земля після поливу ще не просохла, було грузько. Потім уже мені розповіли, що все в Пальмірі живиться від одного джерела. Там, де підводна річка виходить на поверхню, колись були грандіозні купальні, тепер лишився тільки один невеличкий басейн.
Де починається джерело, ніхто не знає. Гадають, біжить воно довгим підземним гротом, а через два кілометри перетинається греблею, яка нібито стримує великий потік… Розповідають, що один сміливець пройшов гротом аж на другий бік гори, але потім скільки не шукав щілину, так і не знайшов.
Поки сонце ще не стало припікати, поспішаю на вершину, де височить напівзруйнований замок. Звідти добре видно всі античні руїни і околиці сучасного виселку. Добираюся до стіни Юстініана, вдивляюсь у зруйновані храми, театри, вежі-гробниці, і чомусь гадається мені: така доля чекає на все, що зводиться на кістках рабів. Не минула вона й уярмлювачів сірійського народу. Де вони тепер, оті могутні з могутніх? Де їхня велич і де їхня сила?
І знову перед очима рабиня-полонянка. По збитій копитами завойованій землі ступає вона, закута у кайдани. і глумом повняться очі жадібного до кривавих розваг товписька.
Хоча ні. Ні! Не в неволю йде полонянка. Вона повертається на рідну землю з посвітлілим зором. Час історії вже зірвав із неї окови. Зранена і стомлена, йде вона на свою прабатьківщину, щоб оживити давно замулені джерела, збудити пустельну тишу голосами своїх дітей.
І вже вчувається мені, як дзюркотить по кам’яних водогонах цілюща волога, як живодайно гомонить листя пальмових гаїв, а впродовж розчищених вулиць, де перехрестилися дороги століть і народів, лунає багатомовний хор голосів і дзвенить священне слово — свобода!