- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (55) »
столиком, майор заспішив до виходу. Хлопці кинулись до дверей, а Кирило наздогнав майора. У вестибюлі він вистрілив у широку спину фашиста. Але сталося непередбачене. Майор, замість того, щоб упасти, повільно повертається всім тілом до Кирила. “Промазав? — б’ється спійманою пташкою думка. — Чи цьому ведмедеві мало однієї кулі? Добити гада! Добити!”
Кирило вдруге натискує на спусковий гачок, але пістолет цього разу мовчить.
— Тікай! — лунає від дверей розпачливе. — Тікай!
Проте Кирило стоїть мов укопаний. Майор, з перекошеним від люті обличчям, уже за кілька кроків. Кирило намагається викинути заклинений патрон з патронника.
— Тіка-а-ай!
Слух уловлює тупіт ніг друзів, голосні вигуки погоні. Кирило подав майору пістолет, сказав виклично й зухвало:
— Мосьє, це я у вас стріляв.
…Тюрма “Френн”. У ній фашисти тримали “особливо небезпечних злочинців” — антифашистів різних національностей.
Безконечні допити, катування…
— Зв’язки з підпіллям? Хто керівник групи? Прізвища! Адреси! Явки! З ким був у ресторані? — в затуманену пекельним болем свідомість час від часу проривається голос слідчого.
— Зв’язків з підпіллям і спільників не маю. За столом у ресторані сиділи випадкові люди…
Одного разу в кімнаті слідчого Кирила зустрів літній огрядний гестапівець. Запросив сісти, подав сигарету.
— Не курю, — відрізав Кирило і весь зібрався в кулак.
Гестапівець, пускаючи димові кільця, запитав:
— Ви нащадок Олександра Радищева?
Кирило, витримавши його свинцевий погляд, різко видихнув:
— Так.
— Цікаво, — пожвавішав гестапівець. — Дуже цікаво! — Він відкинувся на спинку крісла, заклав ногу за ногу. — Мені по службі доводилося зустрічатися з Рахманіновим, Шаляпіним, Альохіним, великим князем Кирилом, паном Мілюковим, генералом Денікіним. А ось нащадка Олександра, Радищева бачу вперше. Дуже цікаво. Правда?
Кирило нічого не відповів гестапівцю.
— Перш ніж іти на бесіду з вами, я переглянув матеріали про рід Радищевих.
“На бесіду, — відзначив про себе Кирило. — М’яко стеле, негідник!”
А гестапівець тим часом по-домашньому, неквапом узяв другу сигарету і, замислено пом’явши її між пальцями, прикурив від запальнички.
— І знаєте, що я вичитав у тих документах? — довірливо перехилився через стіл гестапівець. — Весь рід Радищевих-маєтні дворяни! Не стану перераховувати, хто з ваших далеких і близьких предків яке становище займав у Росії. Хочу лиш сказати, юначе, що ви вчинили неправильно, намагаючись убити німецького офіцера. — Я вчинив так, як веліли мені моя честь і совість! — Гадаю, вам, потомственому дворянину, честь і совість повинні б підказати інший шлях. — Який? — Слухайте, юначе, — гестапівець перейшов на менторський тон. — Вступайте в німецьку армію і йдіть на Схід, щоб повернути собі все те, що колись належало вашим предкам. Кирило паленів від обурення. — Ви забули, мабуть, пане, що я росіянин і що моя Вітчизна в смертельній небезпеці! У кімнаті стало так тихо, що чути було, як безнадійно штурмує віконне скло самотня муха. — Раджу подумати, — нарешті порушив мовчанку гестапівець. — Я вже подумав, — твердо відповів Кирило. — Що ж, дивися, щоб не пожалкувати, — засичав гестапівець, натискуючи кнопку… З тюрми “Френн” Радищева перевели до концтабору “Зонненберг” у Східній Прусії, де він і загинув 10 серпня 1944 року. Кирило Радищев писав вірші. В тюрмі, певно, найяскравіше спалахнув його поетичний талант. На одному з побачень він сказав матері, що пише поему про Росію, поему, яка, на превеликий жаль, не дійшла до нас. Та все ж збереглося кілька віршів, і поміж них ось цей, наївний та щирий, як перше кохання: Я хотел бы воспеть Вас на лире, Образ Ваш вознести в небеса, И сказать, позабыв все о мире, Что для Вас я творю чудеса. Что, притронувшись к струнам ржавелым, Я вдохнул в них пламя любви, И что вновь гимном мощным и смелым Звуки чудные вдруг потекли. И что пели они без опаски О мечтах, что терзали мне сны, И о том, как прекрасны все краски На душе ликовавшей весны. И мне кажется, что издалека Улыбнулись Вы звуку струны И лилась снова песня широко, Ликовала приходу весны. Кирило не дожив до дня Перемоги над фашизмом, але його подвиг навіки ввійшов в історію французького руху Опору. 17 грудня 1949 року йому, згідно з наказом міністра збройних сил Франції, було присвоєно звання “Сержант руху Опору”. В руках у мене документи сімейного архіву Радищевих. Один з них — постанова Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Радищева Кирила Олександровича медаллю “За бойові заслуги”. “За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, нагородити медаллю “За бойові заслуги” Радищева Кирила Олександровича (посмертно)”. На фотографії з посвідчення до медалі — типове російське обличчя, довірливий і сумний погляд широко відкритих очей. А під фотографією, де мав би бути особистий підпис власника посвідчення, — чисте місце. Особистого підпису Кирила Радищева там немає.
— І знаєте, що я вичитав у тих документах? — довірливо перехилився через стіл гестапівець. — Весь рід Радищевих-маєтні дворяни! Не стану перераховувати, хто з ваших далеких і близьких предків яке становище займав у Росії. Хочу лиш сказати, юначе, що ви вчинили неправильно, намагаючись убити німецького офіцера. — Я вчинив так, як веліли мені моя честь і совість! — Гадаю, вам, потомственому дворянину, честь і совість повинні б підказати інший шлях. — Який? — Слухайте, юначе, — гестапівець перейшов на менторський тон. — Вступайте в німецьку армію і йдіть на Схід, щоб повернути собі все те, що колись належало вашим предкам. Кирило паленів від обурення. — Ви забули, мабуть, пане, що я росіянин і що моя Вітчизна в смертельній небезпеці! У кімнаті стало так тихо, що чути було, як безнадійно штурмує віконне скло самотня муха. — Раджу подумати, — нарешті порушив мовчанку гестапівець. — Я вже подумав, — твердо відповів Кирило. — Що ж, дивися, щоб не пожалкувати, — засичав гестапівець, натискуючи кнопку… З тюрми “Френн” Радищева перевели до концтабору “Зонненберг” у Східній Прусії, де він і загинув 10 серпня 1944 року. Кирило Радищев писав вірші. В тюрмі, певно, найяскравіше спалахнув його поетичний талант. На одному з побачень він сказав матері, що пише поему про Росію, поему, яка, на превеликий жаль, не дійшла до нас. Та все ж збереглося кілька віршів, і поміж них ось цей, наївний та щирий, як перше кохання: Я хотел бы воспеть Вас на лире, Образ Ваш вознести в небеса, И сказать, позабыв все о мире, Что для Вас я творю чудеса. Что, притронувшись к струнам ржавелым, Я вдохнул в них пламя любви, И что вновь гимном мощным и смелым Звуки чудные вдруг потекли. И что пели они без опаски О мечтах, что терзали мне сны, И о том, как прекрасны все краски На душе ликовавшей весны. И мне кажется, что издалека Улыбнулись Вы звуку струны И лилась снова песня широко, Ликовала приходу весны. Кирило не дожив до дня Перемоги над фашизмом, але його подвиг навіки ввійшов в історію французького руху Опору. 17 грудня 1949 року йому, згідно з наказом міністра збройних сил Франції, було присвоєно звання “Сержант руху Опору”. В руках у мене документи сімейного архіву Радищевих. Один з них — постанова Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Радищева Кирила Олександровича медаллю “За бойові заслуги”. “За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, нагородити медаллю “За бойові заслуги” Радищева Кирила Олександровича (посмертно)”. На фотографії з посвідчення до медалі — типове російське обличчя, довірливий і сумний погляд широко відкритих очей. А під фотографією, де мав би бути особистий підпис власника посвідчення, — чисте місце. Особистого підпису Кирила Радищева там немає.
Володимир Кошута ВОНА БУЛА РОСІЯНКОЮ Нарис
Уряд Бельгії нагородив її найвищими нагородами країни: Рицарським хрестом з пальмовою гілкою, Бойовим хрестом з пальмовою гілкою, медалями. Королева Бельгії Єлизавета назвала її бельгійською Жанною д’Арк, а вона була росіянкою — Марина Олександрівна Шафрова-Марутаєва. В грудях цієї простої російської жінки, що виросла на чужині, билося полум’яне серце патріота своєї Вітчизни — Росії. Перед стратою вона писала матері: “Не плачте й не думайте про мене з сумом. Я дуже щаслива”. І дітям: “Дорогі мої хлопчики! Минуть роки, ви станете дорослими і, сподіваюсь, зрозумієте мене. Відчуваю, що це остання ніч, коли я ще з вами. Вранці мене стратять. Це останній лист до вас. Я не боюся смерті, і бог пошле мені сили прийняти її спокійно і гордо. Я виконала свій обов’язок перед Вітчизною, Бельгією, сім’єю і вами. Ніколи не забувайте, що у ваших жилах тече російська кров. З часом вона покличе вас на батьківщину ваших рідних, дідів І прадідів. Вклоніться ж низько Росії від мене, передайте, що я дуже любила її. Прощайте, діти мої. Любіть одне одного. Ваша мама”. Народилася Марина в сім’ї офіцера Російського військово-морського флоту капітана 2-го рангу Шафрова Олександра Олександровича, учасника оборони Порт-Артура, кавалера ордена Володимира 2-го ступеня з бантом і мечами. Олександр- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (55) »