- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (71) »
позбутися нав’язливої картини, а вона все з’являлася в уяві, не даючи спокою навіть у короткі години сну.
— Так добре, пане Ентоні?
— Добре, пташко.
— А як я звідси злізу?
— Я допоможу, синичко…
Йому дали черговий ОЗДІ — орден Захисту Державних Інтересів, четвертого, найвищого ступеня. Перші три він одержував разом із підвищеннями по службі. І ось тепер його нагороджено вчетверте, а це вже велика честь, таке траплялося серед його колег не дуже часто, принаймні до відставки розраховувати на четвертий ступінь не доводилось.
— Ой, пане Ентоні, а що скаже пані Міріам?
— А ми їй нічого не скажемо, пташко…
Його рука вільно блукала по оголеному тілу юної жінки, а погляд був звернений до вікна.
Збоку глянути — це, мабуть, смішно: він, командир підводного човна-супермисливця, і покоївка. Але кому смішно? Хіба що отому галантерейному капітан-лейтенантові, який, сидячи на березі, ніколи не знатиме, що таке сексуальний голод. Бо ті, хто, як і він, місяцями не бачить суші, гибіючи в залізному череві підводного човна, навряд чи будуть сміятися…
— Скільки тобі років, дівчинко?
— Скоро сімнадцять.
— Що?! — Ентоні рвучко повернувся до покоївки. — Тобі ще немає сімнадцяти?
— А тебе це непокоїть?
Він здивовано дивився на дівчину. Його старша донька, Ненсі, мала шістнадцять. Що тепер робить Ненсі, яка виросла без нього, які в неї турботи? Він навіть не уявляв. Бував удома як гість, а дітей бачив лиш по кілька днів на рік.
Він раптом нестримно засміявся:
— Аж ніяк, пташко.
Принаймні якщо ця дівчинка увечері побіжить, підстрибуючи, до свого хлопця, йому від того не буде ні жарко ні холодно.
— Хто твої батьки, Кет?
— Вони працюють на винограднику. А я зовсім не хочу працювати на винограднику. Я довго шукала роботу тут, поблизу міста. Бо в місті неможливо знайти.
— Ти хотіла б мати гарну сукню, Кет? Чи навіть дві? — Ентоні зіскочив з тахти на ворсистий килим.
І, як був, подався з вітальні у глиб кімнат, поволі переставляючи ноги-колони.
Дівчина раптом стривожилась і почала квапливо одягатися, ховаючи в коротку сукенку своє смагляве тіло. Її великі темні очі збуджено заблищали, заметалися по кімнаті.
За хвилю Ентоні з’явився вже у домашньому халаті й капцях. Недбало кинув на стіл кілька асигнацій.
— Це тобі на сукню, Кет, і будь розумницею, пані Міріам ні про що не здогадається… На сьогодні ти вільна, можеш іти. — Він підійшов до розчиненого вікна, на ходу прикурюючи сигарету.
Усе дужче маяла од вітру прозора гардина, свіжий повів частіше проникав у відчинене вікно вілли, що стояла на згірку серед гострих кам’яних уламків. За поблизьким молом глухо гупали у бетон тугі водяні вали.
Збиралося на шторм.
Другу добу з перервами на відпочинок матрос Віктор Гаркуша стоїть вахту біля стерна, куди призначений на превеликий його подив і захоплення, незважаючи на те, що він іще новачок — салага, як кажуть на березі. Вахта на переході — чотири години вдень і чотири вночі. Стерновому робити тепер нічого, погоду хоч і закрутило, та курс поки що тримає автостерновий. Гаркуша наче прикипів до палуби, вперся спиною в перебірку, щоб не ганяло по палубі щоразу, коли судно заривається носом у воду або злітає вгору на хвилі. Скоро, мабуть, доведеться переходити на ручне управління. Стрілка автостернового стрибає по шкалі, неначе сумнівається у визначеному напрямку. Світиться компас, блимає шкала автостернового, а саме стерно — ось воно, як і сотні років тому, — дерев’яне колесо з відполірованими держаками. Це вже як море зовсім почне захлинатися люттю — хапайся за них і тримай судно носом на хвилю. Автостерновий тоді ні до чого. Тільки штурман стане збоку, підстраховуватиме, щоб ти не помилився… — Гаркушо! — лунає з темряви. — На місці. — Курс? — коротко кидає вахтовий штурман Георгій Гуртовий, припадаючи до локатора. — Двісті двадцять шість градусів! — А тепер? — запитує через хвилину. — Двісті двадцять чотири! — Добре, поїхали далі. Ніч. Навальна хвиля раз у раз заходить збоку, гупає в борт, судно здригається, вода летить на палубу, шкварчить і піниться, бризки облизують скло ілюмінаторів. Матрос Валерій Бородін — ще один дозорний, що стоїть з Гаркушею на вахті, заворушився й заходився щільніше задраювати лобові ілюмінатори. Другий помічник капітана, вахта якого тепер на капітанському містку, вимкнув локатор і зник за дверима штурманського відсіку. Він уже встиг узяти пеленг найближчого маяка і тепер зробить розрахунки, щоб визначити координати риболовного траулера в цьому хаосі. У стерновій рубці темно: тільки так можна побачити щось зовні, не проґавити чужі вогні, якщо трапляться по курсу. Потріскує пара в батареях опалення, стиха погуркує, відсвічує гірокомпас на окремій підставці. — Ти не заснув? Бородін! — Це знову Гуртовий. — Ображаєте!.. — Біжи годинники підкрути. Тільки ж не у зворотному напрямку, анкер зламаєш. Переведеш стрілки на годину назад. У кают-компанії й салоні особового складу. Годинник маєш? Звіримось… — Чверть на третю. — Гаразд, крути. Це вже вдруге відтоді, як вирушили, вирівнюють час. Траулер проминув черговий часовий пояс. — Вогонь попереду! Гуртовий зводиться на рівні, швидко ступає кілька кроків, стає поруч із Гаркушею. Вогник в океані за кілька діб самотини — то вже подія. — Ліворуч… — Від твого носа, чи як? — Ліворуч по курсу, — уточнює Віктор, і Гуртовий нетерпляче простягає руку: — Бінокль. — Якийсь час він пильно вдивляється в ніч, потім передає бінокль дозорному. — Що можеш сказати? Гаркуші дивно, він ще ні разу не дивився в бінокль уночі, що там можна побачити — збільшену
2
Другу добу не було спокою на воді. Не було його для тих, хто вперше у великому плаванні, хто море бачив, стоячи на березі десь у Криму чи на Кавказі, — блакитне й лагідне, зрідка похмуре. А тут — на тобі! Крижане Баренцове, а ось уже й Норвезьке, холодна чорна й непривітна глибина і простір, невидимий за колючими спалахами полярної ночі. І це лише початок, а ще йти і йти просторами Атлантики, поки, нарешті, великий морозильний траулер зупиниться й кине перший трал. Невситимі баклани і чайки кигичуть над Гольфстрімом, кружляють за кормою над збуреними водами, ширяють над палубою у світлі прожекторів, на мить химерно висвітлюються у стрімкому розмахові крил і знову ніби відпливають у темінь, чути тільки жалібний скрик.Другу добу з перервами на відпочинок матрос Віктор Гаркуша стоїть вахту біля стерна, куди призначений на превеликий його подив і захоплення, незважаючи на те, що він іще новачок — салага, як кажуть на березі. Вахта на переході — чотири години вдень і чотири вночі. Стерновому робити тепер нічого, погоду хоч і закрутило, та курс поки що тримає автостерновий. Гаркуша наче прикипів до палуби, вперся спиною в перебірку, щоб не ганяло по палубі щоразу, коли судно заривається носом у воду або злітає вгору на хвилі. Скоро, мабуть, доведеться переходити на ручне управління. Стрілка автостернового стрибає по шкалі, неначе сумнівається у визначеному напрямку. Світиться компас, блимає шкала автостернового, а саме стерно — ось воно, як і сотні років тому, — дерев’яне колесо з відполірованими держаками. Це вже як море зовсім почне захлинатися люттю — хапайся за них і тримай судно носом на хвилю. Автостерновий тоді ні до чого. Тільки штурман стане збоку, підстраховуватиме, щоб ти не помилився… — Гаркушо! — лунає з темряви. — На місці. — Курс? — коротко кидає вахтовий штурман Георгій Гуртовий, припадаючи до локатора. — Двісті двадцять шість градусів! — А тепер? — запитує через хвилину. — Двісті двадцять чотири! — Добре, поїхали далі. Ніч. Навальна хвиля раз у раз заходить збоку, гупає в борт, судно здригається, вода летить на палубу, шкварчить і піниться, бризки облизують скло ілюмінаторів. Матрос Валерій Бородін — ще один дозорний, що стоїть з Гаркушею на вахті, заворушився й заходився щільніше задраювати лобові ілюмінатори. Другий помічник капітана, вахта якого тепер на капітанському містку, вимкнув локатор і зник за дверима штурманського відсіку. Він уже встиг узяти пеленг найближчого маяка і тепер зробить розрахунки, щоб визначити координати риболовного траулера в цьому хаосі. У стерновій рубці темно: тільки так можна побачити щось зовні, не проґавити чужі вогні, якщо трапляться по курсу. Потріскує пара в батареях опалення, стиха погуркує, відсвічує гірокомпас на окремій підставці. — Ти не заснув? Бородін! — Це знову Гуртовий. — Ображаєте!.. — Біжи годинники підкрути. Тільки ж не у зворотному напрямку, анкер зламаєш. Переведеш стрілки на годину назад. У кают-компанії й салоні особового складу. Годинник маєш? Звіримось… — Чверть на третю. — Гаразд, крути. Це вже вдруге відтоді, як вирушили, вирівнюють час. Траулер проминув черговий часовий пояс. — Вогонь попереду! Гуртовий зводиться на рівні, швидко ступає кілька кроків, стає поруч із Гаркушею. Вогник в океані за кілька діб самотини — то вже подія. — Ліворуч… — Від твого носа, чи як? — Ліворуч по курсу, — уточнює Віктор, і Гуртовий нетерпляче простягає руку: — Бінокль. — Якийсь час він пильно вдивляється в ніч, потім передає бінокль дозорному. — Що можеш сказати? Гаркуші дивно, він ще ні разу не дивився в бінокль уночі, що там можна побачити — збільшену
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (71) »