думали розпливатися в моїх очах. В усякому разі місіс Сілсберн, що стояла на тім боці кімнати, вимальовувалась аж надто чітко. - А хто така місіс Бервік? - спитав я. - Моя дружина,- відповів коротко лейтенант. Він придивлявся до мене, наче член одноосібного комітету, що мав на меті вияснити, чому я так довго готував трунок. - О, авжеж,- сказав я. - То це була лиха пригода? - допитувалася місіс Сілсберн.- Він зробив це ненароком, правда ж? - О боже милостивий, місіс Сілсберн! [221] - Прошу? - холодно мовила вона. - Даруйте. Не зважайте на мене. Я трохи захмелів. Хвилин п'ять тому на кухні я хильнув зайвого...- Тут я змовк і рвучко обернувся. На не засланій килимом підлозі холу залунала знайома важка хода. Кроки швидко наближалися - ніби насувалися на нас,- і за мить до кімнати вскочила свашка. Вона не дивилася ні на кого зокрема. - Нарешті мені пощастило до них додзвонитися,- заявила вона. її голос був на диво знебарвлений, без жодних ознак курсиву.- Цілісіньку годину витратила.- Обличчя в неї так розчервонілося, що, здавалося, от-от спалахне.- Воно холодне? - спитала вона й одразу ж, не чекаючи відповіді, підійшла до кавового столика, взяла склянку, що я хвилину тому налив до половини, і жадібно її вихилила.- Зроду ще не бувала в такій спекотливій кімнаті,- мовила вона між іншим і поставила порожню склянку. Потім узяла кухоль і, гучно подзвонюючи кубиками льоду, знову налила собі півсклянки. Тим часом місіс Сілсберн опинилася біля столика. - Що вони сказали? - нетерпляче запитала вона.- Ви розмовляли з Руею? Свашка спершу ковтнула коктейлю. - Я розмовляла з усіма,- похмуро відповіла вона, ставлячи на столик склянку і роблячи притиск на слові «усіма» з властивим їй, проте, невмінням справити драматичний ефект. Вона глипнула спершу на місіс Сілсберн, потім на мене, потім на лейтенанта.- Можете заспокоїтися. Все склалося якнайкраще. - Що ви маєте на увазі? Що сталося? - гостро запитала місіс Сілсберн. - Те, що я вам сказала. Молодий уже не боїться тягара щастя. Свашка знову вдалася до своєї звичної інтонації. - Як це так? З ким ви розмовляли? - запитав лейтенант.- Ви розмовляли з місіс Федер? - Кажу вам, я розмовляла з усіма. З усіма, крім соромливої нареченої. Вона втекла з нареченим. Скільки цукру ви поклали в цю штуку? - роздратовано спитала вона, повертаючись до мене.- На смак вона точнісінько наче... - Втекла? - перепитала місіс Сілсберн, прикладаючи до горла руку. Свашка зиркнула на неї. - Заспокойтесь-бо, голубонько,- порадила вона.- Не треба вкорочувати собі віку. [222] Місіс Сілсберн сіла інертно на канапу, якраз поряд зі мною. Я пас очима свашку, і, очевидячки, місіс Сілсберн пішла за моїм прикладом. - Мабуть, коли вони вернулися додому, він чекав їх у помешканні. Отож Мюрієл умить спакувалася, і вони удвох одразу ж виїхали.- Свашка артистично знизала плечима, знову взяла склянку й допила коктейль.- У кожному разі всіх нас запрошують на гостину, чи як воно там називається. Адже молодий з молодою вже виїхали. Там зібралася сила людей. Усі такі веселі - я чула по телефону. - Ти, кажеш, розмовляла з місіс Федер. Що вона тобі говорила? - спитав лейтенант. Свашка загадково похитала головою. - Вона трималася чудово. Боже милий, яка то жінка! Вона балакала цілком нормальним тоном. Як я висновую з її слів, цей Сімор обіцяв звернутися до психоаналіста, щоб той його привів до ладу.- Вона знову знизала плечима.- Хтозна, може, все складеться на краще. Я так заморочилася, що вже не можу думати.- Вона повернулася до чоловіка.- Ходімо. Де твій картуз? Не встиг я отямитися, як свашка, лейтенант та місіс Сілсберн попростували до дверей, а я, виконуючи обов'язки господаря, подався слідом за ними. Мене вже помітно погойдувало, але що жоден з них не повернувся, то, гадаю, вони не зауважили мій стан. Я почув, як місіс Сілсберн спитала свашку: - Ви збираєтеся завітати до них чи як? - Не знаю,- відповіла та.- Якщо ми зайдемо, то лише на одну хвилинку. Лейтенант натиснув кнопку ліфта, і всі три застигли, втупившися в очко індикатора. їм наче одібрало мову. Я стояв за кілька футів на порозі, дивлячись немов крізь, воду. Коли ліфт прибув, я голосно сказав «до побачення». Три голови повернулися до мене як по команді. - До побачення,- гукнули вони, і, коли дверцята зачинилися, свашка крикнула: - Дякую за коктейль! Я вернувся до кімнати дуже непевними кроками, силкуючись добром чи злом розстебнути свою гімнастерку. Мою появу бурхливо привітав гість, який залишився і про якого я забув. Побачивши мене, він підняв свою майже повну склянку і заходився нею буквально вимахувати. Він [223] кивав мені головою і широко усміхався; наче тішачись тим, що нарешті настала уроча радісна мить, яку ми так довго очікували. Я відчув, що цього разу не можу відповісти рівноцінними усмішками, проте, пам'ятаю, поплескав його по плечі. Потім я важко сів на канапу і зрештою таки розстебнув свою гімнастерку. - Невже у вас немає власної хати? - спитав я його.- Хто вас доглядає? Голуби в парку? У відповідь на ці провокаційні запитання мій гість почав ще завзятіше вимахувати склянкою, наче то був пивний кухоль, показуючи, що п'є на моє здоров'я. Я заплющив очі і ліг горілиць на канапу, поклавши й ноги. Але від цього кімната пішла кругом. Тоді я сів і поставив ноги на підлогу. Зробив це я так раптово і так погано скоординував рухи, що заледве не втратив рівновагу і схопився рукою за кавовий столик. Хвилини зо дві я сидів, схиливши на груди голову і заплющивши очі. Потім, не встаючи, сягнув рукою по кухоль з «Томом Колінзом» і налив у склянку коктейлю, так що трунок хлюпнув на столик і на підлогу разом з шматочками льоду. Ще кілька хвилин я посидів, тримаючи повну склянку, але не підносячи до рота, тоді поставив у мілку калюжу на кавовому столику. - Хочете знати, як Шарлота дістала ті дев'ять швів? - спитав я раптово цілком звичайним, як мені здавалося, голосом.- Ми відпочивали біля озера. Сімор написав листа Шарлоті, запрошуючи її до нас у гості, і мати зрештою її відпустила. Це сталося так: одного ранку вона присіла серед алеї погладити кішку Бу-Бу, а Сімор шпурнув у неї каменем. Йому було дванадцять років. Оце і все. Він пошпурив каменюку, бо дівчинка видалася йому нестерпно гарною, сидячи посеред алеї з кицькою Бу-Бу. Боже милий! Та про це знали всі: я, Шарлота, Бу-Бу, Уейкер, Уолт, вся наша родина.- Я втупився в попільницю.- Шарлота йому й словом за те не згадувала. Жодним словом. Я підвів очі на свого гостя, чекаючи, що він сперечатиметься зі мною, назве мене брехуном. Звичайно, я брешу. Шарлота так і не зрозуміла, чому Сімор шпурнув ту каменюку. Та гість і не думав зі мною сперечатися. Навпаки, він усміхнувся мені підбадьорливо, наче все, що я міг сказати з цього приводу, він