натовпі, — здається, мети ми своєї осягнули, робити тут нам більше нічого, тож лаштуймось якнайшвидше в дорогу, і хай живе наша люба батьківщина!
— І я тієї ж думки, — озвався Пітер, силкуючись підморгнути. Але бідолаха так багато плакав того дня, що очі йому геть запухли. — Однак спершу я хочу подивитися, як вони спалять тих богів.
Пітерове бажання було скоро здійснене: за кілька хвилин купу ідолів підпалили, й під схвальні вигуки тисяч тубільців боги острова Манго спопеліли!
Так уже судилося зроду-віку, що людям доводиться розлучатись одне з одним. На світі повсякчас хтось із кимсь розлучається, і люди, що сьогодні щиро вітаються, небавом стискають один одному руки в останній раз і кажуть тремтячим голосом: «Прощавай!» Сумна це істина, та невже слід за неї забути? Може, поміркувавши над нею, ми зробимо деякі повчальні висновки. Як часто буває, що ми легкодумно прощаємося з людьми, котрих нам уже ніколи не судилося побачити на цім світі! Довго роздумуючи про це, я вирішив, що аби ми краще усвідомили, як недовго спілкуємося з багатьма нашими ближніми, то дужче прагнули б добро їм зробити — так би мовити, всміхнутися до них по-дружньому, розлучаючись (бо, порівняно з вічністю, найдовше спілкування на землі — це лише слово й погляд, що ними обмінюються, зустрічаючись, подорожні), і довести приязним словом, поглядом та ділом свою до них прихильність, допомогти їм у життєвій борні. Наближався день відплиття, і хоч як дивно, нам дуже жаль було розлучатися з тубільцями Манго: вони-бо силкувалися загладити свою колишню брутальну поведінку і ставились до нас вельми прихильно; ми ж іще дужче заприязнилися з тубільним учителем, а особливо з Аватеєю та її чоловіком. Незабаром по тому, як молодята побралися, їх випровадили додому, надавши силу подарунків — здебільшого їстівних. Тільки тубільний учитель поплив разом з ними, аби відвідати ще дальші острови. Ми з Джеком і Пітером зібралися на раду в каюті своєї шхуни, де панував такий самий лад, як і тоді, коли ми її залишили, бо тубільці повернули всі забрані речі. Ми вирішили відпливти, не гаючись: нам кортіло якнайшвидше побачити свою любу батьківщину. Троє тубільців зголосилися попливти з нами до Таїті, де ми сподівалися набрати повну команду. Ми прийняли їх з радістю. Ясного сонячного ранку ми підняли сніжно-біле вітрило піратської шхуни й одчалили від берегів Манго. Тисячі тубільців прийшли попрощатися з нами й побажати щасливої дороги. Легенький вітер підхопив наше судно, і ми прудко помчали лагуною під хмарою вітрил. Коли шхуна минала пролам у рифі, тубільці вигукнули голосне «Ура!» А вчитель стояв на скелі й махав нам брилем, і з берега ледь чутно долинуло його останнє слово: «Прощавайте!» Тієї ночі, коли ми сиділи на гакаборті, вдивляючись у безмежне море й зоряну баню неба, серця наші сповнилися радістю, до якої доточився дивний сум. Ми ж бо нарешті пливли додому, а чарівні ясно-зелені коралові острови тонули позаду в океанській далині.
РОЗДІЛ XXXV
Закінчення
Так уже судилося зроду-віку, що людям доводиться розлучатись одне з одним. На світі повсякчас хтось із кимсь розлучається, і люди, що сьогодні щиро вітаються, небавом стискають один одному руки в останній раз і кажуть тремтячим голосом: «Прощавай!» Сумна це істина, та невже слід за неї забути? Може, поміркувавши над нею, ми зробимо деякі повчальні висновки. Як часто буває, що ми легкодумно прощаємося з людьми, котрих нам уже ніколи не судилося побачити на цім світі! Довго роздумуючи про це, я вирішив, що аби ми краще усвідомили, як недовго спілкуємося з багатьма нашими ближніми, то дужче прагнули б добро їм зробити — так би мовити, всміхнутися до них по-дружньому, розлучаючись (бо, порівняно з вічністю, найдовше спілкування на землі — це лише слово й погляд, що ними обмінюються, зустрічаючись, подорожні), і довести приязним словом, поглядом та ділом свою до них прихильність, допомогти їм у життєвій борні. Наближався день відплиття, і хоч як дивно, нам дуже жаль було розлучатися з тубільцями Манго: вони-бо силкувалися загладити свою колишню брутальну поведінку і ставились до нас вельми прихильно; ми ж іще дужче заприязнилися з тубільним учителем, а особливо з Аватеєю та її чоловіком. Незабаром по тому, як молодята побралися, їх випровадили додому, надавши силу подарунків — здебільшого їстівних. Тільки тубільний учитель поплив разом з ними, аби відвідати ще дальші острови. Ми з Джеком і Пітером зібралися на раду в каюті своєї шхуни, де панував такий самий лад, як і тоді, коли ми її залишили, бо тубільці повернули всі забрані речі. Ми вирішили відпливти, не гаючись: нам кортіло якнайшвидше побачити свою любу батьківщину. Троє тубільців зголосилися попливти з нами до Таїті, де ми сподівалися набрати повну команду. Ми прийняли їх з радістю. Ясного сонячного ранку ми підняли сніжно-біле вітрило піратської шхуни й одчалили від берегів Манго. Тисячі тубільців прийшли попрощатися з нами й побажати щасливої дороги. Легенький вітер підхопив наше судно, і ми прудко помчали лагуною під хмарою вітрил. Коли шхуна минала пролам у рифі, тубільці вигукнули голосне «Ура!» А вчитель стояв на скелі й махав нам брилем, і з берега ледь чутно долинуло його останнє слово: «Прощавайте!» Тієї ночі, коли ми сиділи на гакаборті, вдивляючись у безмежне море й зоряну баню неба, серця наші сповнилися радістю, до якої доточився дивний сум. Ми ж бо нарешті пливли додому, а чарівні ясно-зелені коралові острови тонули позаду в океанській далині.
