Литвек - электронная библиотека >> Лариса Денисенко >> Современная проза и др. >> Корпорація ідіотів >> страница 55
негативних героїв». Ми просто звикли. Хто б знав, як звик до цього я сам, ця звичка — невід’ємна частка мене, мого життя, моїх переконань, моєї власноручно з ґвалтованої віри. Але чому? І невже можна інакше? Невже можна?

Квартира зустрічає мене нявчанням. Мартіні. Так, що тут у нас? Позасинали, паразити, навіть не нагодували кота? «Встати, прийшов господар хати!» Я вмикаю світло. Чисто, порожньо. Дивно. Люди, ви де? Хтось спустив вас в унітаз? Я поспішаю на кухню, з балкона прибрано залізний мотлох. Так-так. На столі я помічаю записку. «Синку, телефонувала чарівна дівчина Леся. Не могла з тобою зв’язатися. Їй було цікаво, чи будеш ти подовжувати договір оренди на цю квартиру. Чому ти ніколи не розповідав про неї, особливо про те, що вона руденька, та про те, що вона агент із нерухомості? Вона знайшла нам квартиру, там є майстерня, що, як ти розумієш, важливо для Ірки. Вона переказує тобі вітання й радить частіше займатися сексом, тому що ти занадто, на її погляд, нервовий. А я тебе цілую і залишаю номер нашого нового телефону. І сподіваюся почути твій голос раніше, ніж мені виповниться шістдесят років. Я люблю тебе, синку. Татусь».

Я вмикаю телевізор. У мене є: хороший настрій, пиво, кіт. У мене немає батька та Ірки. Ні, вони в мене є, але не в цій хаті, що надзвичайно мені подобається. Але щось мене гризе. Що ж мене гризе? Чому пече мій хребет? Як він сказав — відпустити себе з повідка? А якщо ти небезпечний для людства, як можна себе відпускати з прив’язі? Скаженого, на них, тих, що живуть без щеплень? Стоп. Що зі мною? Відколи це і з якого лиха я почав турбуватися про стан здоров’я інших? «Учені знайшли нову, десяту планету», — посміхається мені Алла Мазур.

Як це знайшли нову планету? Скільки років, століть шукали, і тільки тепер знайшли? Десяту планету? Стільки вчених тільки тим і займалися, використовуючи величезні кошти, в різних кутках світу, що вишукували зорі, стежили за кометами та метеоритами, передбачали падіння астероїдів, прогнозували сонячні, місячні затемнення, сподівалися, що віднайдуть нові світи, істот, але нічого не відбувалося. І от одного дня вони знаходять планету, і це стає сенсацією. Вибух. І головне те, що вона завжди була, ця десята планета, оберталася довкола Сонця, кружляла світами, може, штовхала боками Землю, а ми нічого про неї не знали. Нічогісінько. А якщо подумати в іншому ракурсі?

Якщо в кожному з нас причаївся невідомий ген? Ген добра. Ген злагоди. Ген добробуту. Ген родинного щастя. Ген вдачі. Ген, що дарує вміння дружити. Ген привітності. Ген, що позбавляє нас чорних заздрощів. Ген, що наділяє нас умінням слухати людей. Ген взаєморозуміння. Ген співчуття та чуйності. Ген усвідомлення себе й інших. Ген кохання, врешті-решт. Він живе в нас, але все своє життя ми його не помічаємо, хтось шукає, а хтось навіть не припускає, що все це в нас існує? Як десята планета, яку віднайшли сьогодні? Але ж усе це в нас є? А ми, як учені, живемо, працюємо, витрачаємо гроші, і ще невідомо, чи знайдемо ми це в собі протягом нашого життя, чи помремо в незнанні?

Я помічаю, що мій хребет припинив пекти. Лише іноді відчуваю біль, мабуть, це загоюється опік на моїй совісті. Але вона жива. Як і ген віри у власні добрі наміри, ген віри в людей, ген добра, який відкриває себе — мені, а мене — собі завдяки моїй посмішці. Я відпускаю себе, тому що нікому не завдам шкоди, я — обеззброєний миротворець, єдина моя зброя — це моя посмішка й усвідомлення того, що я здійснив, можливо, найважливіше у своєму житті відкриття. Свою десяту планету.

Коли я прокинувся, вже був ранок, кіт сидів на моєму ліжку й умивався, мружачись на сонці. І я посміхався. Я не пам’ятаю, коли востаннє так радів зимовому ранку. І мені хочеться співати, зовсім не для того, щоб комусь довести, що я роблю це професійно, краще за інших — мені хочеться співати, бо цей спів рветься з моєї душі, бо мені добре, хоча комусь я й нагадую ідіота. І я співаю пісню Френка Синатри про те, якими чудовими були роки, всі роки мого життя.

Я йду містом. Я прямую на роботу. Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустріну, скільки вчиню дурниць, скільки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя, я навіть не знаю того, що чекає мене он за тим рогом. Я нічого не знаю. Наша проблема та, мабуть, і щастя полягає в тому, що ми рідко ходимо навпростець, ми бродимо манівцями. Але я знаю одне: зараз я прийду на роботу, ввімкну Степанів комп’ютер і скину вкрадену вчора інформацію туди, де їй належить бути. А ще я знаю, що це моє свідоме й самостійне рішення.

Мені назустріч іде дівчина в тонкому чорному пальті й вузьких штанцях, на її непокритій голові дивний зимовий птах звив гніздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снігом, і посміхається чомусь невідомому в свій смугастий шарф. Дівоча посмішка серед зимового ранку, як весняна проталина. І від цієї посмішки, посмішки незнайомої дівчини, яку огортає сніг, мені стало затишно й тепло. І я також усміхнувся. У свій смугастий шарф. І мені захотілося просто йти далі й дарувати свою посмішку, наче естафетну паличку щастя, іншим людям. Щоб хтось зневірений, засліплений снігом, неодмінно побачив мою посмішку, і йому принаймні на хвильку так само стало затишно й тепло. Напевно, в таку мить щастя тихо торкається кожного з нас дитячою долонею. І всі ми перетворюємося на немовлят. Щойно народжених. А якщо мене тільки-но народили, то мене необхідно показати всьому світові або принаймні батькові, хоча б з вікна, нагодувати й подарувати чудове брязкальце. Нехай зараз усе це замінить пляшка червоного терпкого вина, яке я, мабуть, запрошу розпити разом зі мною Лесю.


Втім, якби я зараз дізнався про те, що ця всміхнена дівчина із гніздом-крижинками на голові — Христинка (так. Саме так. Секретарки немає — …дцять), ця історія могла б закінчитися зовсім інакше.