Еммою, а Емма сукає мотузки з неї; якби Віолетті справді вдалося дістати всі діаманти, вона обов'язково кинула б їх до ніг Емми, тільки не всі одразу, — вона не така дурна, — а порціями, щоб можна було все життя тримати біля себе цю вуличну лялечку з усіма її збоченнями.

Вона замовкає на мить, немовби переборюючи в собі приступ огиди. Потім каже:

— І все-таки, як бачите, довелося подарувати їй аж два діаманти, через які я ризикувала головою.

— Подарували з її власних, — уточнюю я. — І, звичайно, найдрібніші.

— А ви б хотіли, щоб я дала їй найкрупніші? І чому це «власних»? Вони ж крадеш, ті діаманти, я сказала це їй зовсім ясно, а вона кричить: «Знаю, що крадені, але не завадить мені передати вас поліції»; ну, і я зрештою мусила дати їй щось, аби мовчала. — І розв'язали її.

— Я не така дурна. Запхнула їх під матрац, щоб вона заспокоїлась, і пішла звільнити тих. Озброївшись пістолетом, звичайно. І добре, що ми з Флорою мали пістолети, тому що Бентон вже очухавсь і дивився звіром. Але ми пильно стежили за ним, особливо Флора, яка готова була в будь-яку мить розтрощити йому череп. Отже, ми пішли, я — з діамантами, а Флора — з цими двома чемоданами, які, здається мені, також чогось варті.

— І вона не спокусилася пустити у вас кулю?

— Навіщо їй ризикувати, щоб одержати мою? А втім, я думаю, що вона змирилася. Смерть Брунера все-таки вплинула на неї. Ми жінки, П'єре! Ми ж не такі звірі, як чоловіки.

— Знаю, знаю, — киваю я. — Ви чутливі і ніжні. Тайфуни з ніжними іменами.

Власне кажучи, в цій історії всі вони, жінки і чоловіки, були захоплені одним і тим же тайфуном — тайфуном зажерливості; він відривав їх від усього іншого, змушував забути все інше, зв'язки й симпатії рвалися, як гнилі мотузки під натиском нестримного потягу до сузір'я діамантів першої величини. Що ж стосується жіночих тайфунів, то я не можу заперечувати, що вони часом діяли на мою користь. Можливо, тому, що я не жінконенависник.

Подумавши про це, я кидаю оком на Розмарі й запитую:

— А як ваш Грабер? Ви відвідали його в лікарні?

— Чому в лікарні?

— А де ж? На цвинтар йому рано.

Щоб увести її в курс справи, подаю газету.

— Ох, цей мерзотник! — каже вона, ще не дочитавши інформацію.

— Кого з двох ви маєте на увазі?

— Бентона, ясна річ. Грабер, можливо, теж цяця, але ніколи не стріляв би у живу людину.

— А хто стріляв би в мертвого? По суті, ви мали б бути задоволеною. І дякувати Бентонові.

— Ви цинік, П'єре.

— Це ви вже мені казали.

— Хоч я й не задоволена, але мушу вам зізнатися, що відчуваю полегшення. Грабер ніколи не простив би мені…

— А тепер куди? — запитую її.

— Якщо цікавитесь, можете провести мене. Взагалі-то ви нудна людина, звичайно… Але де є цікаві? Тільки ж ви мене не проведете, і я вам не скажу «куди». Та й яке це має значення?

— Ніякого, — визнаю я. — Просто хотілось почути, звідки почнеться омріяний рейс до щастя.

— Щастя? Ви знаєте, що я невибаглива. Але й не маю жодного наміру старіти на тому горищі, думаючи про позички.

Вона справді не скидається на людину, охоплену трепетом щастя. Ситуація не нова: мрія, що збулася, втрачає свій блиск, навіть якщо він діамантовий. Настають будні. Настають марні спроби втішитись жаданим. Бо те, що раз скуштуєш, здається трохи несмачним. І наближається небезпека того, що якийсь шахрай рано чи пізно звільнить тебе від тягаря легко придбаного капіталу.

Ми ще трохи балакаємо про недавню пригоду, а потім настає момент, коли Розмарі, глянувши на свій годинник, заявляє, що мусить їхати. Ми підводимось, щоб попрощатися. Подаючи мені руку, моя колишня квартирантка говорить:

— Ну, П'єре… Напевне, вже не побачимось…

— Напевне… — машинально повторюю я.

— Ну, поцілуйте ж мене!

Мені незручно перед Бориславом, але ще більш незручно стояти стовпом, після того як ми стільки часу були разом у тому зеленому холі, в тій глухій віллі, серед того загубленого кварталу.

Я нахиляюсь, цілую її й відчуваю на своїй щоці її руку, яка ніби намагається затримати мене ще на мить.

Потім Розмарі рушає до сходів, але, перш ніж ступити на них, знову обертається і махає мені рукою.

— Яка жінка!.. — Чую я голос Борислава.

Так, дійсно. Але, по суті, яка жінка? Блукаєш поміж цими ілюзіями, так і не знаючи до кінця, чи справді розкрив їх. Ілюзії речей, подій, а найбільше людей. Спостерігаєш за ними, поки нарешті не вирішиш: «Ось воно», але потім з'являється якась несподіванка, і ти вирішуєш, що це не «воно», а щось зовсім інше, аби пізніше зрозуміти, що знову помилився, — так само, як з тими дерев'яними матрьошками, коли розкриєш одну, а в ній виявляється друга, а в другій — третя. Тільки у матрьошок це не безконечне: після четвертої або п'ятої добираєшся до останньої. А з деяких людей можеш знімати обгортки без кінця, так і не будучи впевненим, що добрався нарешті до їх справжньої сутності.

Борислав настільки зачарований виглядом моєї приятельки та її імпульсивною вдачею, що замовляє ще по каві, останній, як він обіцяє; ми вже допиваємо її, цю останню, коли на терасі несподівано виростає нова дійова особа, а точніше, нова дама, царствена й імпозантна, немов альпійський масив.

— О П'єре, мій хлопчику! Я по машині зрозуміла, що ти десь поблизу, — спокійно каже Флора, наче ми зустрілися на асфальтованій алеї в Острінгу.

Я підводжусь, щоб знову виконати церемонію знайомства й посадовити пишну самку на сусідній стілець.

— Ви вже поснідали… — констатує вона. — Я також перекусила б…

Білява австрійка приймає замовлення, яке своєю ґрунтовністю перевищує сніданок і межує з обідом. Потім Флора вдоволено спочиває, даючи Бориславу можливість оцінити обриси її могутнього бюста, і докірливо махає мені вказівним пальцем.

— Мусиш дякувати, що я небайдужа до тебе. Бо ти заслуговуєш не знаю чого… за те, що закрив мене з отим у бункері…

— Якщо саме за це, то, я думаю, якраз ти мені мусиш дякувати, дорога Флоро. Це був єдиний спосіб уберегти тебе від куль і водночас від задухи.

— Брехун! — знову махає вона пальцем. — Ти не міг знати, що ще будуть кулі.

— Зате я чудово знав, що люди Бентона десь поблизу. Бентон не поїхав би зі мною в безвість, не давши людям розпорядження їхати за ним.

— Дурниці. Людей Бентона привела ота дурна Розмарі. Вони впіймали її слід, і та привела їх.

— А де вони причепилися?

— Ну, це ціла історія. І не змушуй мене розказувати, поки я не поснідала. Я вмираю з голоду.

Нарешті приходить кельнерка з підносом, який на цей раз особливо перевантажений, бо крім масла, варення й булочок, — загалом обов'язкових частин готельного сніданку, — містить