Софія АНДРУХОВИЧ Старі люди

Коли я тебе торкнувся,

Я відчув, що ти досі маєш дитячий жирок

І маленький ковток дитячого подиху

Робить так, що я забуваю про смерть…

— Axel, Axel, Axel…

— Leo, Leo, Leo…

з фільму Еміра Кустуріци

«Arizona Dream»

У вівторок 3-го вересня Лука отримав запрошення на весілля. Його приніс огрядний поштар із розкішними сивими вусами, більше схожий на голову кооперативу. Ні на мить не забираючи пальця з кнопки дзвінка, він строго дивився, як сонний Лука ставив підпис біля галочки навпроти свого прізвища.

Виявилося, що дід і бабця знову вирішили одружитися. Вже, здається, вшосте. На останньому розлученні в суді дід привселюдно зарікався ніколи не зустрічатися з бабцею, бо вони повні антиподи, хоча обоє й однаково прагнуть бути в центрі уваги, і тому за жодних умов не зможуть жити разом. Весілля мало відбутися в колибі «Жовта вода», с. Луквиця, 28-го вересня, в суботу.

Зі звалених під ліжком фанерок, ватманів і картонок Лука випорпав великий — майже метр на півтора — незакінчений портрет, мальований ним до четвертого весілля, а потім чомусь облишений: на темно-синій канапі серед червоних, зелених і жовтих болгарських перців напівлежала оголена й молода бабця; на підлозі біля канапи стояв опуклий глек з об’ємним оберемком білих хризантем. Лука припер роботу до стіниу, а сам усівся в крісло навпроти. Працювати над портретом треба було ще багато, але якщо по-справжньому взятися за цю справу, десь на місяць забути про будь-які пари (однаково давно вже про них не згадувалося) і покластися на сприятливі обставини та відповідний внутрішній стан, то до весілля подарунок буде готовий. Звісно, ще зовсім свіжий, фарба не встигне висохнути, але нічого кращого Лука придумати не зміг.

Портрет він частково змалював зі старої фотокартки, зробленої дідом ще перед найпершими заручинами, частково з останньої, зробленої самим Лукою. Намальована бабця виглядала ні старою, ані юною, і навіть не зрілою. Вона не мала зморщок, сивих волосин, не мала сором’язливого ніжного рум’янцю, не мала віку. Портрет вийшов таким сам по собі, Луку спершу це розчарувало, але тепер, коли він знову розглядав забуту роботу, подумав раптом, що справжня бабця саме така, справжня жінка серед справжніх болгарських перців.

Вони познайомилися в хорі, керівником якого був бабцин тато, шкільний учитель музики, баяніст. Дідо найбільше любив пісню «Як з Бережан до кадри», а бабця — «Боже мій, нащо мене Ти покинув». Бабця співала меццо-сопрано, дідо ж — баритоном. Їхній хор виступав у міській філармонії кілька разів на рік, постійно брав участь у конкурсах і фестивалях, двічі вони їздили з виступами до Варшави, а одного разу — до Риму. Дідові страшенно подобалася бабцина сукня для виступів: оксамитова, темно-зелена, з блискітками. Бабці подобався дідів годинник фірми «Tissot» зі шкіряним ремінцем і запах тютюну, його вічний супутник. Діда дратував бабцин голосний і дзвінкий сміх та її любов до галасливих компаній і тривалих забав, під час яких вона сміялася й говорила особливо голосно. Дід теж любив гучні збіговиська і святкування, що нервувало в ньому бабцю. За її словами, він ставав ще похмурішим, мовчазнішим і невдоволенішим, ніж зазвичай. Після першого поцілунку — а сталося це останнього вечора під час їхнього першого перебування у Варшаві — дід із бабцею почали непомітно для себе обмінюватися особливостями своїх вдач, переважно тими, що найбільше дратували. Бабця ставала дедалі незадоволенішою всім і буркотливішою, дідо сміявся голосно і майже кричав, коли хотів щось розповісти веселій компанії. Повернувшись із подорожі, закохані побралися вперше, їхні характери змішувалися з неймовірною швидкістю і хаотичністю, той процес скидався чимось на броунівський рух, і незабаром дідо дорікав бабці, що вона занадто мовчазна, а бабця вичитувала дідові за непристойну поведінку на людях. Врешті сталося так, що обоє зненавиділи ходити в гості чи приймати їх у себе, за що звинувачували одне одного, хоча час від часу дідо повертався додому добряче п’яний, горланячи: «Як з Бережан до кадри січовики манджали, // то краялось серденько із горя і печали. // Кривавилось серденько в хорунджого Осипа, // як нам з очей зникала та Золотая Липа…», за що отримував тиждень гримання дверима, грюкання баняками і глухого мовчання; або бабця, в свою чергу, запрошувала додому зо два десятки знайомих, переважно тих, кого дідо недолюблював, і, незважаючи на його протести, скарги на головний біль та бажання побути самому, влаштовувала пишну гулянку з танцями і співами. Одним словом, перед подорожжю хору до Риму, відбулося перше розлучення. Через те Італію обоє намагалися не згадувати.

Окремо вони прожили якихось пів року. Спершу навіть не розмовляли, потім почали мимоволі зустрічатися поглядами. Дідо часто ловив себе на тому, що намугикує «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув…», бабці всюди вчувався запах тютюну, а після другої поїздки до Варшави, де їх через помилку поселили в готельному номері з двоспальним ліжком, вони побралися вдруге.

Наступні розлучення та одруження вже не пов’язувалися з подорожами, окрім четвертого весілля, яке відбулося в Умані через два дні після третього розлучення.

Саме до цього весілля Лука і малював бабцин портрет, але не закінчив його, і подарував того разу молодятам дві керамічні вази, а роботу закинув під ліжко. Судячи з усього, вона таки мусила стати весільним подарунком, подумав Лука.

Прикра дощова й холодна осінь почалася вже з перших чисел вересня. Це ще більше схиляло Луку до безвилазного сидіння в хаті. Робота над портретом йшла повільно, але без затримок. Лука шукав кольори, увиразнював тіні та лінії, не гарячкував, не старався, не думав, не поспішав, не рахував дні, не ходив на пари.

Щоранку довго не міг спромогтися вилізти з-під ковдр. Він влаштував собі на підлозі між шафою та дверми зручне кубло: кинув матрац, згори — дві подушки, накривався двома коцами і ліжником.

Перше, що він чув, виринувши зі сну — незмінний чіткий ритм постукування дощових краплин по підвіконню і склу. Кімнатою гуляв протяг, підвивав, постогнував, створюючи разом зі звуками дощу ненав’язливу мелодійку. Лука посміхався, і, намугикуючи її собі під ніс, ще більше запорпувався в тепло кубла. Уві сні мотив розростався, міцнів, могутнішав, обростав кольорами й образами, і згодом перетворювався на кліп, на короткометражний фільм. Лука чіплявся за ці витворені власною підсвідомістю історійки, намагався видовжувати їх, прокинувшись, примушував себе знову засинати. Але врешті-решт наставала тиша,