- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (65) »
сміх...
— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —
що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так
сталося.
Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка
змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що
все ще в них зараз попереду.
Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм
пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема
жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в
товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри
роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще
раз вижити.
— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип
чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло
нідтоді, як ми заснули...
Він подивився на небо.
— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім
розбійників»!
— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого
маревного сну. — Які розбійники?
— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?
— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не
жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.
Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому
виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.
— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото
ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...
— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у
теплі краї. Давай спати!
— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...
— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге
бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...
— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?
— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.
— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось
двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і
людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і
не хочеш чути і не можеш...
— Ти себе сам не чуєш, оросуте. Ти співаєш пісню свою у степ і не для
мене, і не для себе. Роки — не ціна батирові. Розум і сила, мужність — ось
його ціна. Давай спати. Досить.
— Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!
«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і
зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із
ним далі було — невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він
орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».
Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж
роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби
добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у
в'язниці.
Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було
заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і
ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування
у Данила. Лише коли вже склалося
так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до
кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко
домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні
дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої
доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.
Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи
підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо
він ось такий.
Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких
мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті
риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через
них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і
відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не
для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.
Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва
скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший
супротив і роздратування.
Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і
сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали
як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і
кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.
Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як
лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь
пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-
степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший
розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.
Айдар знав на цих теренах передовсім
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (65) »