сну, цей голос, цей

сміх...

— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —

що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так

сталося.

Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка

змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що

все ще в них зараз попереду.

Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм

пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема

жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в

товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри

роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще

раз вижити.

— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип

чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло

нідтоді, як ми заснули...

Він подивився на небо.

— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім

розбійників»!

— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого

маревного сну. — Які розбійники?

— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?

— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не

жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.

Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому

виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.

— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото

ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...

— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у

теплі краї. Давай спати!

— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...

— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге

бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...

— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?

— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.

— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось

двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і

людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і

не хочеш чути і не можеш...

— Ти себе сам не чуєш, оросуте. Ти співаєш пісню свою у степ і не для

мене, і не для себе. Роки — не ціна батирові. Розум і сила, мужність — ось

його ціна. Давай спати. Досить.

— Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!

«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і

зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із

ним далі було — невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він

орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».

Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж

роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби

добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у

в'язниці.

Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було

заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і

ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування

у Данила. Лише коли вже склалося

так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до

кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко

домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні

дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої

доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.

Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи

підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо

він ось такий.

Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких

мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті

риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через

них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і

відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не

для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.

Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва

скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший

супротив і роздратування.

Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і

сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали

як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і

кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.

Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як

лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь

пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-

степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший

розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.

Айдар знав на цих теренах передовсім