переробляло різні художні традиції. Письменники XVII ст. захоплюються емблематикою й алегорикою, розгортають складні метафори й уподібнення, поєднують античні поганські образи з християнськими. їхнім творам притаманна риторичність і складна метафоричність, заснована на несподіваному об’єднанні віддалених ідей, уявлень і образів, контрастність, екзальтованість, живописність, екзотичність, гротескність.

Література барокко виробляла на українському грунті свою теорію, яка відобразилася в курсах поетики і риторики, що викладалися протягом

XVII і XVIII ст. в українських школах. Укладачі шкільних поетик спиралися на латиномовні трактати західноєвропейських ренесансних і бароккових теоретиків — Єроніма Віди, Юлія Цезаря Скалігера, Якова Понтана, на праці авторитетних польських авторів, насамперед Матвія-Казимира Сар-бєвського (1595—1640). Усі вони виходили з положень «Поетики» Арі-стотеля й «Послання до Пізонів» Горація. Українські теоретики вносили у свої курси, писані і читані латинською мовою, також власні розмисли, враховуючи місцеві умови, смаки місцевих читачів і особливості вітчизняної літератури ³.

Найраніша з відомих нам українських поетик — «Книга поетичного мистецтва» — датується 1637 р. На другу половину XVII ст. припадають курси «Кастальське джерело» (1685) і «Ліра» (1696). На початку XVIII ст. було прочитано курс Феофана Прокоповича «Про поетичне мистецтво» (1705) і курс Митрофана Довгалевського «Сад поетичний» (1736), в якому з особливою докладністю відображено поетичну традицію доби барокко ⁴.

У XVII ст. відбуваються симптоматичні зміни в складі читачів. їхнє коло стає різноманітнішим соціально і культурно-психологічно. До читання і слухання літературних творів дедалі ширше прилучаються священики, студенти, городяни, козаки і навіть селяни. З-поміж недовчених студентів і ченців-утікачів формується особлива соціальна верства «мапдрованих дяків». Вони починають відігравати істотну роль як у споживанні літературної продукції, так і в її розповсюдженні. Те ж слід сказати і про канцеляристів, попередників майбутнього чиновництва. Відповідно розширюється соціально-професійне коло авторів; його складають, крім представників вищого і рядового духівництва, насамперед учителі й студенти, друкарі, «мандровані дяки» і козацькі канцеляристи. Не цураються літературної творчості, особливо в галузі історіографії та віршування, і козацькі ватажки, які пройшли шкільну виучку.

Українська література в XVII ст. зберігає різномовність. У ній поряд із церковнослов’янською (слов’яноруською) і книжною староукраїнською мовами застосовуються мови польська і латинська, а на кінець століття й мова російська. Застосування тієї чи іншої мови залежить від стильового регістру («високого», «середнього», «низького»), від жанру й призначення твору або навіть окремої його частини, від адресування його певній соціально-культурній аудиторії тощо. Зрозуміло, на вибір мови у кожному конкретному випадку могли впливати і класове почуття чи класові передсуди, ступінь «аристократичних» чи «демократичних» устремлінь, орієнтацій і симпатій автора, міра його етнічної самосвідомості.

У XVII ст. продовжують активно функціонувати полемічні жанри — трактати, діалоги, памфлети, послання. Полемічні тенденції притаманні й іншим різновидам тодішньої словесної творчості — проповідям, сеймовим промовам, житіям, історичним творам, віршам, драмам, повістям і оповіданням.

Серед полемічних творів першої половини століття суспільною значимістю і літературними якостями виділяються послання Івана Вишенського (кінець XVI ст.— 20-ті роки XVII ст.), анонімна «Пересторога» (1605— 1606), «Тринос» (Вільно, 1610) Мелетія Смотрицького, «Палінодія» (1620— 1622) Захарії Копистенського.

В центрі уваги полемістів, крім суто богословських і церковно-політичних питань, перебувало злободенне для тодішнього українства питання про напрям культурної орієнтації, про характер освіти, необхідної для успішної протидії польсько-шляхетській католицькій експансії, питання, породжене зіткненням «слов’яно-візантійської» середньовічної традиції з новими ренесансними потребами. Перемагає позиція, найчіткіше виражена автором «Перестороги». Він вбачає головну причину релігійно-церковної, культурної і політичної кризи, яку переживає Україна на межі XVI і XVII ст., в тому, що попередні ревнителі православ’я, набудувавши церков і монастирів і нагромадивши чимало слов’янських книг, найпотрібнішого — «шкіл посполитих» — не створювали. Недостатність освіти породила поганську неотесаність, роздори і зради в середовищі руських князів, підкорення хижим сусідам, ренегатство панів, розклад духівництва, занепад батьківської віри.

Щодо літературних якостей, поряд з посланнями Івана Вишенського, особливо виділяється нольськомовний «Тринос» Мелетія Смотрицького⁵, в якому звучить полум'яна медитація, пройнята патріотичним пафосом, болем від страждань вітчизни і гнівом на хистке в релігійних переконаннях українське й білоруське панство. Першим двом розділам книжки надано форму «плачу» православної церкви, персоніфікованої в образі Матері, плачу, зверненого до невдячних дітей. Образ матері-церкви розгортається в «Триносі» в поетичний символ, що є головним естетичним ядром твору. В цьому образі письменник використав поетику народних голосінь. У стилі «Триносу» виразно проступають риси, характерні для барокко. Аргументуючи свої твердження, автор виявляє грунтовну вченість: він охоче посилається на діячів Ренесансу і Реформ тії В «Триносі» згадуються і цитуються Савонарола, Депер’е, Мюнстір Ьразм Роттердамський, Петрарка та ін.

Богословська полеміка лишається істотним ідейно-тематичним спрямуванням літератури і в другій половині XVII ст. Як і раніше, вона породжується реальним життям і має політичний підтекст. Відстоюючи православ’я, полемісти утверджують ідею єдності східнослов’янських народів і її здійснення в межах Російської держави. В цей час знову оживає ідея слов’янського і взагалі християнського Єднання, ідея антимагометанського союзу християнських народів. Активними прибічниками цієї ідеї виступають церковні діячі, письменники і вчені києво-чернігівського кола: Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясинський та ін. Особливо показові щодо цього трактати Іоаникія Галятов-ського «Лебідь» (Новгород-Сіверський, 1679) і «Алькоран Магометів» (Чернігів, 1683) — обидва польською мовою. Не ослаблюється боротьба між православ’ям і католицтвом. Православні полемісти другої половини XVII ст., як і їхні