пошуки поєднання психоаналізу й історії літератури в зарубіжному літературознавстві. Так, американський філолог Г. Блум розглядає еволюцію в літературі як послідовність едіпових конфліктів. Психоаналітична теорія літературної еволюції Г. Блума розбудовується як система інтерсуб’єктивних (міжособистісних) стосунків «старшого» і «молодшого» поколінь, аналогічних стосункам батька і сина, спрямованих на подолання «страху впливу»^[24]. У своїй праці «Карта неправильного прочитання» (1975) Г. Блум запропонував розглядати історію літератури як історію архетипних письменників.

В українській науці, попри відсутність цілісного проекту моделювання психоісторії, зроблено багато часткових спроб наблизити психологію до літературознавства. Так, вчений Л. Плющ у дослідженні «Екзод Тараса Шевченка» (1986) близький до методологічного експерименту Ю. Лотмана в стратегії об’єднання психології та поетики: в українського вченого йдеться про синтез аналітичної психології в її юнгівському варіанті з формально-структурним розумінням художнього твору^[25]. Спорідненість Плюща з Лотманом можна відчитати на основі концепції культури. Протиставляючи культуру хвалькуватому невігластву, Ю. Лотман вважав, що культура завжди весела, відкрита, доброзичлива і скромна, але є не лише радістю життя, але й сутністю, спорідненою совісті^[26].

Львівський дослідник Б. Тихолоз, рефлексуючи над сучасним розумінням історії літератури, висновує: «Історія літератури для мене — це насамперед історія особистостей. Не стилів, не напрямів, не угруповань, не ідеологій — особистостей. А вже потім — стилів, напрямів, угруповань, ідеологій….

Тож внутрішнє, душевно-духовне, інтелектуально-емоційне, психологічне життя особистості — мабуть, таки найістотніший чинник життєтворчості (життя-як-творчості). У ньому заломлюються зовнішні впливи й визрівають питомі інтенції, в діалектиці свідомого й підсвідомого народжуються задуми й плани, образи і концепції, вічний полілог ведуть емоції, рації та інтуїції»^[27]. Дошукуючись творчого методу для аналізу душевної драми Івана Франка, дослідник послуговується концепцією «психотворчості», що передбачає «творення власної душі» і концепцію творчої індивідуальності письменника — як «психотворчої індивідуальності»^[28]. Є всі підстави вважати, що психологічний напрям у вітчизняній філології, розпочатий О. Потебнею, надасть дослідженню літературного процесу нове дихання. Його ідеї принципового історизму процесу мислення, мовної діяльності як творчого пізнання світу, багатозначності художнього образу, неспівмірності плану вираження і плану змісту, тобто потаємності внутрішньої форми слова, можуть бути успішно поєднані з фройдівськими ідеями принципового історизму психосексуального розвитку суб’єкта, сублімованого пізнання, а також вищого духовного подвигу людини, пов’язаного зі свідомим пригніченням власних пристрастей.

Однією з перших пропозицій психотипології у вітчизняному літературознавстві стала структуризація модернізму М. Моклицею^[29], за основу якої взята юнгівська класифікація психіки за чотирма сферами: інтуїцією, сенсорикою, емоцією і розумом. Психологічні типи К. Юнг характеризував за домінантою однієї з цих сфер, яка постає в інтровертованій та екстравертованій позиції^[30]. Це дало змогу М. Моклиці обґрунтувати типологічні психопортрети модерністської художності — Символіста, Експресіоніста, Футуриста і Сюрреаліста, пов’язавши символізм з інтуїтивним вектором інтенційності, експресіонізм — з емоційним, футуризм — із сенсорним, сюрреалізм — з розумовим^[31]. Однак дослідження Моклиці в основному вибудовувалося на російському історико-літературному матеріалі з уникненням психоаналітичної компаративістики, а також — поза пошуком іманентності української літератури.

Юнгівська аналітична психологія з концепцією лібідо як універсальної психічної сили успішно може застосовуватися при моделюванні психоісторії національної літератури. Адже на другому етапі психоаналізу З. Фройд також замінив сексуальну концепцію лібідо на концепцію інстинкту життя, вибудувавши теорію конфлікту інстинкту життя (Еросу) й інстинкту смерті (Танатосу). Ця пізня фройдівська теорія разом з ранньою теорією психосексуальності дає змогу цілісно відчитати антиколоніальний проект новітньої української літератури. Активізація психологізму у вітчизняній філології надає особливої актуальності створенню цілісної національної версії психоісторії на основі класичного психоаналізу. Оскільки пошуки історії української літератури визначають напрям сучасних індивідуальних і колективних академічніх студій^[32], доцільно розмежувати історію української літератури і психоісторію української літератури. Історія літератури — це матеріал, який вербалізує все, що відбувалося з національним характером (характер є синтезом національного свідомого та національного несвідомого); психоісторія як мотиваційний аналіз актуалізує проблематичну історичну еволюцію національного характеру.

Механізм глибинної причинності є могутнім законом, який відкриває класичний психоаналіз. Розуміння і застосування його має вирішальне значення для розбудови психоісторії літератури. Причина все одно існує, незалежно від того, чи спроможний аналітик її знайти. Якщо образ, уявлення, ідея, невротичний чи психотичний симптом здаються не пов’язаними зі свідомістю, то вони пов’язані з якимось неусвідомленим процесом. Про причину фантазувань можна судити за її наслідками. У зв’язку з цим аналітик повинен досліджувати підсвідомий розум, щоб розібратися з минулим. Адже національно-психологічне, ментальне життя ніколи не зупиняється, у підсвідомості приховані всі попередні втілення національного характеру. Тому психоісторик, перебуваючи в сучасності, повинен вчитися у минулого, очищаючи заодно своє неусвідомлене і свідоме мислення. Тільки на основі такого самоусвідомлення можна конструювати нову постколоніальну модель української культури. «Аналізуючи теперішнє (яке є наслідком минулого), — як відзначає індійський психолог М. Рамамурті, — людина може точно пізнати своє минуле (яке є причиною теперішнього). Пізнавши своє теперішнє, яке є причиною майбутнього, можна точно пізнати майбутнє. У цьому полягає безпомилковий метод психологічного аналізу»^[33].

Для моделювання психоісторії літератури нам прислужилася концепція історичної мотивації американського дослідника Л. де Моза^[34]. Психоісторія як наука «завжди зосереджена на проблемі, у той час, як історія — завжди на