Болеслав Лесмян ПРИГОДИ СИНДБАДА МОРЕПЛАВЦЯ Повість

ВСТУПНА ПРИГОДА

Мене звуть Синдбад. Живу я постійно в Багдаді. Батьки мої, помираючи, залишили мені у спадок тисячу мішків золота, тисячу бочок срібла, сто палаців, сто садів і один кутній зуб мого прадіда, що його мій батько зберігав у шкатулці з чорного дерева як рідкісну пам’ятку. Мій прадід усе життя страждав від зубного болю і час від часу що іншого зуба повинен був виривати, тож нарешті лишився в нього один лише кутній зуб. Помираючи, наказав вирвати і того останнього кутнього зуба, який перейшов у спадок від мого діда до мого батька, а від батька до мене. Це був звичайний, зіпсований і почорнілий зуб. Я певен, що на світі можна знайти багато таких самих зіпсованих і почорнілих зубів, але не кожен потрапляє у шкатулку з чорного дерева, аби стати рідкісною пам’яткою. Цей — потрапив. Не раз, розглядаючи його шанобливо й зацікавлено, я уявляв собі, як же цей зуб болів колись у мого прадіда.

Після смерті батьків я жив у палаці разом зі своїм єдиним дядьком Тарабуком. Дядько Тарабук був поетом. Він майже щодня складав вірші, а потім читав їх так голосно, що в нього починало боліти горло і він мусив полоскати його ліками, які старанно ховав від людських очей, суворо зберігаючи таємницю. При цьому твердив, що горло в нього зовсім не болить і тому немає потреби полоскати його ліками.

Дядько Тарабук кохав поезію, але ненавидів граматику. Писав він з помилками і зазвичай робив дві-три помилки на слово. Він, щоправда, соромився свого неуцтва й твердив, ніби робить помилки навмисне, аби мати потім можливість і приємність правити свої твори. Але я, правду кажучи, ніколи не бачив, щоби дядько Тарабук поправляв колись написаний вірш.

У дядька Тарабука був розкладний столик, срібний каламар і золоте перо. З тими знаряддями ходив він на берег моря, сідав над берегом і, дослухаючись до морського шуму, писав свої вірші.

Одного разу на світанку пішов він на берег моря. Поставив розкладний столик, умочив золоте перо в срібний каламар і почав писати якийсь вірш на рожевому папері.

Він писав і писав, шкрябав і шкрябав, парився й парився, сопів і сопів, аж нарешті по нелюдських трудах і муках склав такого вірша:

Написавши цей вірш, дядько Тарабук голосно прочитав його і вигукнув:

— Чудовий вірш! Який правдивий початок! Море — то вам не ріка, а птах — не корова. Хто ж заперечить правду цих слів! І який влучний кінець! За столиком — море, за морем — Бог зна що. І справді, за морем видно імлу, а в тій імлі — незнану далечінь. Один Бог знає, що в тій далині криється. Тому я й написав: за морем — Бог зна що.

Дядько Тарабук потер від задоволення руки й витягнув з кишені пляшечку з таємничими ліками, щоб прополоскати горло, струджене голосним читанням свіжонаписаного вірша.

Важко повірити, скільки орфографічних помилок зумів зробити дядько Тарабук у такому коротенькому віршику! Замість «ріка» він писав «рїга», замість «птах» — «бдаг». Я не хочу перераховувати усіх помилок, аби не робити посміховища з мого дядька, якого я любив і шанував. Зрештою, дядько Тарабук сам відчував, що пише з помилками. А хоча й не міг своїх власних помилок помітити, однак, переглядаючи вірш повторно, почав кожне слово підозрювати в помилці. Низка тих неустанних підозр так його вимучила, що, поправивши врешті «бдага» на «бдаха», заснув він сном раптовим, смачним і підбадьорливим. Спав, безвладно хилитаючись над розкладним столиком і раз по раз похропуючи, бо хропіти дядько Тарабук любив і вмів.

Хмари зібралися на небі, море розблисло срібними пасмами розгойданої піни, зірвалася буря.

Дядько Тарабук спав.

Вихор вдарив у розкладний столик, підхопив срібний каламар і золоте перо і вкинув їх у море.

Дядько Тарабук спав.

Потонуло золоте перо і срібний каламар. Вперше два таких предмети опинилися на морському дні серед дивовижних риб і потвор. Вихор удруге вдарив у розкладний столик і звіяв усі папери в море. То були — ой леле! — усі вірші дядька Тарабука, написані від дитячих літ аж до останньої хвилини. Вірші заколихалися на збурених хвилях і почали мокнути. Мокли, мокли, аж промокли і, отяжілі від випитої води, пішли на дно слідом за каламарем і пером.

Море, відчувши у своїх глибинах римовані витвори дядька Тарабука, збурилося ще більше, зашуміло, заревло так сильно, що дядько нарешті прокинувся.

Прокинувся і поглянув на столик. Не побачивши на столику своїх скарбів, почав плакати й лементувати і рвати на голові волосся. Плачучи, лементуючи, виючи, скімлячи й видираючи із себе жмути буйного волосся, побіг він назад додому, схопив найдовшу вудочку, вернувся з нею на морський берег і закинув чимдалі. Дядько Тарабук гадав, що йому вдасться вудочкою повиловлювати рукописи з морського дна.

Відтоді дядько Тарабук щодня ходив з вудочкою на море, але даремно! Бо ані разу не вдалося йому бодай хоч один рукопис виловити!

Тимчасом усі дядькові рукописи лежали на дні. Помітила їх певна риба, що звалася Морський Диявол. Це риба з круглим черевом, величезною пащею і страшними очима. Але має ту перевагу, що вчена. Вміє читати й писати. Отож Морський Диявол, побачивши рукописи, наблизився до них і почав уважно читати. Прочитавши кілька рукописів, гнівно махнув хвостом і заволав:

— Ніколи ще не читав я таких дурних, гидких і нестерпних віршів! Та до всього ще й у кожному слові дві-три помилки криються. Я здогадуюся, що автором цих віршів є дядько Тарабук, який щодня висиджує над берегом моря за розкладним столиком і сушить голову над римами. Добре, що вихор звіяв зі столика усі ці рукописи разом зі срібним каламарем і золотим пером! Може, перестане нарешті творити такі огидні вірші! А має він дуже милого племінника Синдбада, живе з ним в однім палаці. Нещасний той племінник, що мусить жити з таким дядьком під одним дахом! Скористаюся я цим золотим пером і срібним каламарем, аби написати листа до Синдбада. І попрошу мою добру знайому, Летючу Рибу, аби того листа Синдбадові вручила.

Морський Диявол одразу взявся до