- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (28) »
покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…
Станси
Ті роки віддаляються помалу.
Будинок наш був близько від вокзалу,
а там — надсадні чорні роботяги —
вночі гули незримі паротяги.
Проз ґанок мандрували пішоходи,
залежні від любові та погоди,
несли свої плащі, печалі й плечі,
плащі та шпаги теж були, до речі,
бо всі ми зберігаємо надію
на головну і трепетну подію.
Акація (та, що зрубали згодом)
була у згоді з віковічним ходом
дощів і сонць і, як живе знамено,
у шибах відбивалася зелено.
А ще там був бузок — худе створіння,
що чахло від листків і до коріння.
Та раз на рік він терпнув ошаліло
і квітнув, хоч воно йому боліло.
(Доцільно ще згадати бузину —
густезну, запашну і осяйну,
і те, як затремтівши на кущі,
веселка проступала крізь дощі.)
Зима також у тих краях бувала —
різдвяна і зухвала, мов навала,
і віхола влітала всепроникна
в холодні двері і намерзлі вікна.
І в ліхтарях палали помаранчі,
коли, громохкі відра взявши вранці,
протоптували сніг після хуртечі,
а по хатах ревли брунатні печі…
Ті роки даленіють ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?..
Кольорове кіно
Немов із тьми, із мороку, з нічого —
цю мить крізь нас прошито, наче нить, —
з-над наших пліч — із прасвіту нічного —
ріка, що сяє. Світло, що летить.
На тло екрана, в надто білий спокій,
на полотно, на ґрунт площинних піль
воно летить по темряві безокій,
воно містке, як сім’я або сіль.
І в цьому залі, звідки світло гнали,
де вуличний промінчик геть зачах,
вібрують інші світляні канали
і відсвіти блукають по очах.
Екран розкрився — він розкрилля брами.
Він погляди і душі так змістив,
що ми, немов засмоктані вітрами,
впадаємо в цю зміну перспектив,
у зміну барв, пейзажів і покоїв,
торкаємось вогню, землі, води…
Але — не так! не тих! і не такої!
Тут є стіна, екран — стіна завжди.
Тому, коли в кінці розсунуть штори
і крізь проходи в зал поллється день,
йдемо, немов з підземних коридорів,
по цигарки сягаєм до кишень.
Виходимо, як повінь, як затока,
і знову розмовляємо про щось…
О дійсносте сліпуча і висока!
Вчимось любити. Бачити вчимось.
Поет запитує
Любов к отчизні де героїть, —
поет повчає земляків,
але сирітства не загоїть
рядок, що з неба їм злетів.
Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця садиба многоцінна,
чи ця Полтава провінційна?
Ці вітряки і винокурні,
ці килими левад медвяних,
чи ці пухкі й вельможні дурні
у тарантасах і ридванах?
Чи ця імперія Російська,
що під шпіцрутени лягла?
А тюрм! а кріпостей! а війська!
їм таки й справді несть числа.
Чи ту якусь підземну Трою
побачив, біль її та скін:
Зробили з неї скирту гною, —
він ще й жартує, чортів син!
Це чорт глузує й помикає
чи Божий смуток напосів?
Тут Котляревський замовкає
і пише оди до князів.
Дует
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом зависли плантації квітів,
у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самотні душі — рука в руку — вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній —
з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й досить прекрасні.
Їх невтолене так і боліло невтоленим —
у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним.
Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по високій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.
ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ
Церква
гей дерев’яна церкво царице
тьмяна паньматко в хрестатій намітці
що тобі світ сей гульбище нице
в небо ходімо там будеш на місці
там тебе стрінуть блискітки ясні
в шибах заскачуть сягнуть аж на хори
де голоси затріпочуть невчасні
де требники зжовклі як мертві птахове
на мальовидлах запахнуть убрання
льоном дихнуть олійні парсуни
апостоли вип’ють всю брагу до рання
жени їх на небо хай мури розсуне
тільки ж не можеш коріння ґудзате
в землю пустила до чорних поточищ
прахом і пилом тобі припадати
тут пропадати а в небо не хочеш
бо в небі не буде стражденного хлопа
дурної хвигури він там не цвістиме
того ідіота чи то филозопа
заквітлого бджолами золотими
Замок
замку пташе кам’яний вельможний пане
завойовнику скурвителю приблудо
у гробницях як скарбницях панство п’яне
але з того більше
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (28) »