штовхати усією своєю вагою та силонькою, аби оте біле-кругле котилося вперед.

Родина Малят мала у світлиці велике піаніно. Із ним усе було гаразд — ото тільки одна клавіша западала, не працювала як слід. Пані Маля казала, що, на її думку, це відбувається через вогку погоду, але як тут могла бути винною кепська погода, коли та клавіша западала ось уже чотири роки, а за цей час випало і багато-пребагато ясних, сонячних днів. Та хай там як, а клавіша весь час западала, завдаючи прикрощів кожному, хто хотів пограти на інструменті. Особливо прикро було Джорджеві, коли він брався зіграти досить жвавий «Танець із шарфом». І то саме Джордж придумав посадити Стюарта всередину в піаніно, аби той підіймав ушкоджену клавішу тієї секунди, коли на неї натискав піаніст. Нелегка то була робота для Стюарта, бо ж йому доводилося тулитись між повстяних молоточків, знай ухиляючись, щоб котрийсь не луснув його по голові. Але все одно Стюартові це дуже подобалося. Там, усередині піаніно, було страшенно цікаво, а що за азарт утікати від тих молоточків! А як гарно там гуркотіло! Бувало, як посидить там довше, то виповзає зовсім глухенький-ошелешений, от ніби з літака після тривалого перельоту, і нормальний слух повертався до нього аж за якусь часинку Пан і пані Малята часто перемовлялися стиха про Стюарта, коли того не було поруч, адже вони так і не оговталися від того потрясіння, що в їхній сім'ї народилася миша. Стюарт був такий крихітний, і через нього батьки мали купу клопотів. Пан Маля наполіг, щоб у розмовах ніколи не вживати слова «миша». А ще змусив пані Маля видерти з книжечки дитячих пісеньок сторінку з «Трьома Сліпими Мишенятами».

— Я не хочу, щоб Стюарт уже зараз набрався всіляких страхів, — наголосив пан Маля. — Я не зможу спокійно жити, якщо мій синочок виросте, потерпаючи, коли б котрась селючка не відтяла йому хвоста ножем для різання м'яса. От через такі речі й сняться діткам страшні сни, коли вони облягаються на ніч!

— Таки так, — відгукнулася пані Маля. — А почати нам слід, либонь, із отого різдвяного віршика: «Це ніч була перед Різдвом, Коли панує тиша, І не ворушиться ніхто — Ані найменша миша». Коли б не вразила прикро Стюарта ота принизлива характеристика миші як найменшої істоти!

— Слушно! — погодився її чоловік. — Але що ж ми скажемо, коли дійдемо до четвертого рядка? Треба чимось замінити ту «мишу»! Ми ж не можемо просто проказати: «Це ніч була перед Різдвом, Коли панує тиша, І не ворушиться ніхто…» — та й замовкнути. Він відчує недоказаність — отже, треба підшукати іншу риму до слова «тиша».

— Може, «гижа»? — запропонувала пані Маля.

— Або «ані стара афіша»? — вигадав пан Маля.

— А найкраще підійде рима «дише»! Тобто «немов ніхто й не дише»! — гукнув дорослим Джордж, що дослухався до розмови із протилежного кутка кімнати.

Недовго думали — рішили: найкраще звучатиме, щоб без «миші», такий четвертий рядок: «…Немов ніхто й не дише». І коли стало наближатися Різдво, пані Маля обережно витерла останній рядок із «мишею», вписавши акуратно: «…Немов ніхто й не дише». Отож Стюарт відтоді завжди думав, що віршик від самого початку існував саме в такому вигляді:

Та найдужче непокоїла пана Маля мишача нірка в комірчині. Якісь миші були прогризли ту нірку ще в ті часи, коли родина Малят іще й не думала купувати цей будиночок, і відтоді ніхто й нічого не робив, аби тієї дірки-нірки не стало. Пан Маля аж ніяк не був певен, що за почуття переживе Стюарт, коли виявить мишачу нірку. Куди та нірка вела, він не мав жодного уявлення, і йому було моторошно від самої тільки думки, що котрогось недоброго дня Стюартові заманеться в ту нірку шаснути.

— Зрештою, і вигляд у нього, майже в усьому, геть як у звичайнісінької миші, — поділився пан Маля своїми побоюваннями із дружиною. — А я ще не знав такої миші, якій би не кортіло шугнути в мишачу нірку!

Розділ 3 І як його умитись?

Стюарт був рання пташка: підхоплювався уранці чи не щоразу перший. Це було таке приємне почуття: піднятися першим! Як це мило: тихі кімнати, книжки спочивають собі на поличках, а бліде світло сочиться у вікна… Свіжий дух нового дня… Взимку о цій порі було ще геть темно, коли малий хлопчик-миш вилазив зі свого ліжечка, змайстрованого з коробки з-під цигарок, і, бувало, тремтів від холоду, починаючи виконувати, все ще в піжамі, свої ранкові вправи. (Щоранку Стюарт по десять разів нахилявся так, щоб доторкнутися до пальців своїх ніг. Це було важливо, аби триматися в добрій формі. Адже так робив його старший брат Джордж, пояснюючи малому Стюартові, що завдяки такій руханці укріплюється прес живота і краще перетравлюється їжа.)

А поробивши вправи, Стюарт накине на себе свого симпатичного вовняного халатика, міцно обв'яжеться пояском і рушить до ванної кімнати, нищечком проходячи довгим темним коридором повз кімнату мами й тата, повз комірчину з пилососом, далі повз Джорджеву кімнату й так до сходового майданчика, а вже звідти — до ванної.

Звісно, у ванній на той момент іще темно, бо ж світло на ніч вимикається, але Стюартів тато подбав про це, прив'язавши довгу шворку до ланцюжка, за який більші члени родини смикали, щоб увімкнути чи вимкнути лампочку. Кінець шворки сягав до самої підлоги. Стюарт підскакував якомога вище й весь повисав на шворці: його маленької ваги цілком вистачало, щоб вимикач спрацював. Подивитися на це хлоп'я-мишеня, як воно розгойдується туди-сюди на шворочці, а поли його халатика метляються довкола його ніжок, то й подумаєш: ну геть тобі маленький братчик-ченчик сіпає за мотузку дзвона у своєму монастирі.

А як же йому добутися до умивальника? Пан Маля, тато Стюарта, подбав і про це: мишоподібний синочок мав видиратися по невеличкій мотузяній драбинці. Джордж пообіцяв змайструвати для свого крихітного братика особливий мініатюрний умивальничок: лише три сантиметри заввишки, а вода б стікала туди з маленької гумової трубочки. Але Джордж завжди багато обіцяв, та мало виконував, бо забудькуватий був. Пообіцяє щось зладнати — і забуде! Отож Стюарт і надалі щоранку залюбки видирався по своїй крихітній драбинці до родинного умивальника, щоб умитися й почистити собі зубки.