верховні ради? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!»
І чим довше це промовляти, тим більш лихоманково-загостреною стає родова нехіть до того, що мусило-таки статися. Адже автор сих рядків мешкає в колишній пролетарській столиці. Але столиця — це подиву гідне відчайдушне змагання заперечити долю. Це достеменно щось таке, що скільки сила борсається проти «націоналістичних» проявів природи і не заспокоюється доти, допоки їй не пощастить оселитися там, де її найменше чекали. І тому вона оселяється здебільшого в самісінькому серці нашої лузальної Історії з Літературою. Риси її бистрокрилої особи вкарбовані в листах до читача, що відтак вже вишикувалися в шерег і подиваааааащого адресного притулку там, за обрієм, в архівах Загірньої комуни. Це вільно буде засвідчити не тільки з рації власного таланту ряппознавця: уважаючи свою творчість за більш-менш ретельну, автор сих рядків і собі бридився частіше передивлятися ці листи, задирати ж носа до згаданих угорі немитих вікон поготів.
Коли-небудь ці зворушливі звертання виростуть, мабуть, на образ заспаного снігу з дахів Держпрому, що готовий впасти усім нам на голову. Питаєтеся, чи не лячно? Але годиться розрізнити: колись був юнак, тепер — зріла людина. Втім, тепер поготів радієш власній зеленій юності, бо не знав натоді, що невтримно смішні кучугури культурної експлозії мусять таки розтанути і впасти. Але це вже буде не солодка тропічна злива, що її азіятська похапливість жебоніла товаришеві Яловому з капелюха незбагненним синім струмочком: признаймо тодішнім спостерігачам з кав’ярні Пока по вулиці Сумській їхню чисту пролетарську захопленість, схожу на губку, що вбирає біжучу воду. Наразі ця «задзеркальна» вода задубла на магічний камінь, що з нього й донині виробляють чудові шиби.
…Хряснувши віконницею, заклопотана товаришка Ряппо сповістила світ про нову добу в Історії нашого слобожанського «червоного» підсоння. Поза тим, хай не переймається вона (а також отой комунар, що на долішній фарбі нашої «національної» ескізи), що радісному Задзеркаллю «революційної» весни в скельця автора може приснитися кінець. Адже назагал знати, що віконна шиба ще відбиває цілком реалістичні, вічно гожі й молоді краєвиди, а також зберігає їх в собі навіть тоді, коли сама розбивається на друзки.
Примітки (до електронної версії)
Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником електронної версії
С. 82: Лише нещодавно посів мистець приналежне йому місце в пантеоні «[українського] => української радянської культури»…
С. 83: Натомість доробок його колеґи, леґендарного українського скульптора, та ще й будучи [уявлена] => уявлений наразі в історико-біографічному контексті…
С. 83: Художник починав свою [тріюмфальний] => тріюмфальну ходу по салонах світу в Парижі та Ніцці…
С. 105: Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, [яких] => який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед [який] => яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів…
С. 129: Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії «Общества родителей» на [Тимофіївськый] => Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов.
С. 164: «Мікроби комунізму»: Український радянський [аґіпроп] => аґітпроп 1920—30-их років
С. 176: Лист М. Ґорького, що надійшов до «Книгоспілки», став відомий широким письменницьким колам, і, зокрема, [М. Хвильовий своїй] => М. Хвильовий у своїй статті «Україна чи Малоросія» назвав Ґорького російським шовіністом.
С. 176: Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи.
С. 179: Окрім факту «нарєчія» у словах відмови М. Ґорького, а не «поголоски» О. [Варрави] => Варавви-Кобця
С. 184: Утім, тактичні негаразди з використанням іноземних попутників на Толстовському [святі у] => святі 1928-го року не відмінили наступальної стратегічної ініціятиви.
С. 186: …[Ентон] => Ептон Сінклер…
С. 207: Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого [тішилась] => тішились діяспорні літературознавці…
С. 219: Втім, «як буде далі» ставало знати ще тієї ж весни 1942-го року, коли у Харкові офіційний часопис «Нова Україна» цілком безборонно, за такого ж [самою] => самого цензора…
С. 220: Обох малоподібних один до одного письмаків єднає хіба що отой вирішальний «кий» наприкінці прізвища, яким з утробними вигуками «ель» [так у оригіналі. — Прим. верстальника] та «інсь» заганялися їхні сакральні тіла до глухих кутів історії письменства.
С. 239: У 1920-их роках обидві вищезгадані [категорій] => категорії української інтеліґенції були різко поляризовані.
С. 266: …з-поміж яких найкраще вдалися розписи в одному з навчальних [закладах] => закладів Харкова.
С. 267: Судячи за збереженими в архівах Харківського літературного музею [світлинам, плянам, реклямним щитам, листівкам, запрошенням] => світлинами, плянами, реклямними щитами, листівками, запрошеннями та ін., зваживши також на свідчення самих виконавців робіт, ми можемо добре уявити досить велику складність і надзвичайну пропорцію театрального комплексу.
С. 274: Пряма фізична дія «лихого» пана заміщається складною етикетою символічного поводження з реальним життя [так у оригіналі. — Прим. верстальника], чи пак з «окультуреним» наймитом.
С. 298: …/ що знавсь на поетичному [ремстві] => реместві — /…
С. 420: Оскільки йому, як колишньому чекісту, до будь-яких «революційних» жахів було не звикати, то переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає [малоймовірною] => малоймовірним.
С. 497: «Я думаю, що Михайлівський собор попроситися [так у оригіналі. — Прим. верстальника] „піти“, він оджив свій вік», — діловито потирав руки О. Довженко в 1932-му році…