кріль — велетень, що розганяє елілів, як мишей, а пастися ходить на небо. І, мовляв, коли кролям загрожуватиме велика небезпека, він прийде на поміч і битиметься за тих, хто вшановує його ім’я. А кролячі мами страхають своїх кроленят, що коли ті їх не слухатимуться, то прийде генерал Звіробій і забере їх, — той самий генерал, що доводився двоюрідним братом самому Чорному Кролеві. Отакий був пам’ятник Звіробоєві. Знав би він, що така зосталася по ньому пам’ять, то, мабуть, неабияк тим би втішився.

Одного холодного вітряного ранку в березні (вже й не скажу, котра то була весна) Ліщина дрімав у своєму лігві, то прокидаючись, то знову впадаючи в дрімоту. Останнім часом він рідко виходив нагору, бо дуже став мерзлякуватий, та й нюх і ноги були вже не ті, що колись. Снилась йому всяка всячина — щось про дощ і бузиновий цвіт, коли це він прокинувся і відчув, що біля нього тихенько лежить якийсь інший кріль. Певно, хтось із молодиків прийшов спитати поради. Хоча вартовий, що надворі охороняв вхід до його нори, мав би спочатку попередити його, Ліщину, а тоді вже впускати гостя. Та дарма! — подумав Ліщина. Він підвів голову й спитав:

— Ти хочеш поговорити зі мною?

— Так, саме для цього я й прийшов! — відповів гість. — Адже ти знаєш мене, чи не так?

— Авжеж, знаю, — сказав Ліщина, сподіваючись, що за мить пригадає гостеве ім’я. І тоді побачив, що гостеві очі в пітьмі лігва ледь мерехтять срібним світлом. — Так, мій повелителю! — мовив він. — Так, я знаю тебе!

— Останнім часом тебе змагає втома, — сказав гість, — але я можу цьому зарадити. Я прийшов спитати тебе: чи не хотів би ти пристати до моєї Оусли? Ми будемо раді тобі! У нас тобі сподобається! Ти готовий? То й ходімо!

Вони вийшли нагору повз молодого вартового, що не звернув на гостя ніякісінької уваги. Світило сонце, й кілька кролів та кролиць, попри холод, вийшли на сильфлай. Тут Ліщині здалося, що тіло більш йому не потрібне, й він лишив його на краю канави, але ще спинився на мить — глянути на своїх кролів та трохи звикнути до предивного відчуття, ніби сила й спритність невичерпно переливаються з нього в їхні молоді тіла.

— Не потерпай за них! — сказав його супутник. — Усе в них буде гаразд і в тисяч їм подібних. Ходім зі мною, і ти побачиш і зрозумієш, що я хотів цим сказати!

І одним дужим стрибком опинився на вершині пагорка. Ліщина не відстав від нього. Разом вони легко подалися через гай, де вже розпукувалися первоцвіти.