Сонячні Дзиґарі надто занедбані, а Капітан і Гійом — зовсім покинуті, дід раз і назавжди розвіяв мої докори сумління, сказавши:

— Досі ти наче не могла нарікати на мене — я сприяв як міг твоєму щастю. Але не покаліч собі тепер життя! Молодість дається один раз на віку, дитино моя. Зараз твоє життя там, серед малят, а не біля двох буркунів чоловіків, хоч ми тебе й любимо. Іди ж, моя люба дитино, іди і грай поки що свою маленьку роль статиста в життєвому спектаклі, зігрівай і мий потріскані щічки малечі, навчай їх уму-розуму. Це, безперечно, краща робота, ніж церувати шкарпетки старого капітана далекого плавання, який уже скоро віддасть кінці…

Ось який він, мій дідусь, делікатний, лукаво-насмішкуватий і розумний, — він виводить вас у життя, як на широку, залиту сонцем дорогу, і вам лишається тільки йти уперед твердою і впевненою ходою.

* * *

Клятий крижаний норд-ост, який часто зривається тут напровесні, наче й не збирався вщухати! Того вечора Фовемберг здавався мені таким далеким, мов за сто льє, не менше. Не так мій дім, дідусь, — вони глибоко пустили коріння у Фовемберзі, їхня вірність безсумнівна, — як Гійом. Він, сам того не відаючи, мимохіть непомітно віддаляється від мене.

Неймовірно! Адже я завжди виразно уявляла, що першою покину наші Сонячні Дзиґарі під руку з… Але ні! — краще я не називатиму його імені, бо він — це теж одна з тих пекучих проблем, яких я волію уникати, з головою поринаючи в роботу помічниці вчительки…

Так, я завжди уявляла собі, як Гійом покладе руку мені на плече і, усміхаючись милою братньою усмішкою, силкуючись приховати своє глибоке зворушення, промовить:

«Це добре, Фанні. Я вже давно догадувався про все, ти ж знаєш. Я щасливий за нього. І за тебе теж. Дуже щасливий…»

І ще я уявляла собі, як він скаже мені на прощання:

«Не забувай свого осоружного старшого брата, він так любить тебе, Фан!» — Бо я знала, яке сум'яття охопить його.

«Що ж я робитиму без тебе, Фан? — скаже він. — Ми з тобою завжди були як два пальці на одній руці… Хіба ти можеш покинути мене! Адже ти для мене все: сестра, і мати, і друг, і донька водночас, ти ж це добре знаєш…»

Ні, брат, без сумніву, нічого такого не скаже. Він такий сильний і добрий, Гійом! Все те мріялось, та не збулося! Чому я не відчула цього в той день, коли до Сонячних Дзиґарів уперше завітала моя шкільна подруга Годлен. Юна галльська принцеса з золотистими косами, з лицем, свіжим, як пелюстки дикої білої троянди, з блакитними, як коштовна дельфійська порцеляна, очима… Годлен прегарно вміла співати старі народні пісні і подовгу сиділа біля дідуся, слухаючи його смішні й захопливі розповіді про наших предків моряків і корсарів. Про П'єра-Гійома, котрий плавав на кораблі «Кралечка» і свого часу привіз із острова Святої Єлени прах імператора Наполеоне. Про Жана-Августіна, на судні якого були квадратні вітрила — «Дивіться, це Квадратний Марруа заходить в гавань!..» Розповідав дідусь іще про одного П'єра-Гійома, що за часів імперії інспектував англійський фрегат, а його правнучка «матуся Фан» з товстою косою, — не перукою, а своєю власною косою, — колисала маленького Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, — старенька ніжна бабуся, чиє ім'я я ношу; не раз мені здавалося, що вона дивиться на мене зі старого побляклого дагеротипа і ніби довірливо промовляє:

«Авжеж, впізнаю свою кров у тобі, Фанні!»

Люба бабусю Фан, сьогодні ми обоє з тобою, і ти, і я, повинні широко розкрити обійми і прийняти в своє серце ту, котра теж збирається увійти в наш рід. Вона гідна тебе, ця тиха донька нашої землі, яка з любов'ю схиляється до нас, до нашого суворого й гордого морського роду, щоб стати дружиною одного з нащадків його.

Але мені кепсько, так кепсько на душі. Мені сумно, і подумки я шепочу, звертаючись до Гійома:

«Як ти можеш покинути мене! Ти ж для мене і брат, і батько, і друг, і коханий, — хіба ти не знаєш цього?..»

* * *

Цей день видався мені досить коротким. Із сорока двох моїх малих пустунів не прийшло одинадцять! Я це одразу відчула: навколо видзвонювало на одинадцять голосів менше і стукотіло на двадцять два сабо менше, а цього не можна було не помітити: у класі стало значно тихше, ніж звичайно…

Робочий день кінчається. Одному я натягую неподатливу рукавичку, другому застібаю шлейку, що ніяк не хоче коритися, іншому витираю дві шмарклі під носом, що, здається, от-от перетворяться на довгі сталактити, зав’язую тугіше шарфик на шиї ще одного, трохи застудженого хлопчика…

— До побачення, мадам. На добраніч, мадам…

(Вони ніяк не навчаться називати мене «мадемуазель»).

— До побачення, діти. До завтра.

— Мадам, це я приніс для вас.

Ах! Що там ще? Це іграшковий пластмасовий метелик — їх іноді вкладають у коробки з камамбером.

— Спасибі, Жанно! Метелик дуже гарний.

Я пришпилю метелика до стінки або краще приєднаю до колекції сувенірів, які складаю в коробку. Там є вже крихітна позолочена гітара Джонні Холідея, і целулоїдні вишеньки, вийняті з пакета з-під кави, а тепер буде ще й цей метелик. То ж так приємно — принести подарунок виховательці!

Я обнімаю Жанно, і його щоки враз паленіють рум’янцем.

— Іди вже, біжи-но мерщій додому. Скоро смеркне.

Ватага моїх малих пустунів розбігається по домівках. Я виходжу надвір. О! Який сюрприз — морозу майже не відчувається. Певно, вітер повернув на захід.

Зрадівши, поспішаю до свого мопеда. Він уже три дні нерухомо стоїть на критому шкільному майданчику. Хай живуть Сонячні Дзиґарі!

А завтра — четвер, вихідний…

Та тільки-но я почала накачувати шини, бо вони теж постраждали від ожеледі, як на шкільному подвір’ї залунали чиїсь важкі кроки.

— Ти!.. — кинувши швидкий погляд із-за плеча, вигукнула я.

— Дай мені,— сказав Гійом, стаючи навколішки й забираючи в мене насос. — Знаєш, Фан, цілих два дні не бачити тебе — це все-таки задовго!

Тепла хвиля радості хлюпнула мені в груди. Я добре знала Гійома — кожне вимовлене ним слово докору чи ніжності багато важило: він-бо ніколи не кидав слів на вітер.

— Ось чому я ще зранку вирішив неодмінно заїхати по тебе. Ожеледиця чи відлига — все одно я тебе викраду. Ну, їдьмо? Більше нема ніякого багажу?

І він повів мій мопед до шосе, де стояла автомашина.

Колись це був, напевно, солідний джип, рештки якого Гійом віднайшов випадково в глибині сараю. Він на свій смак поета і художника-червонодеревника підібрав і припасував до нього кузов. Тепер машина трохи скидалася на міні-грузовик, санітарний візок чи карету швидкої допомоги, але новенькі дошки бортів були старанно вистругані з вишневого дерева, а на дверцятах, мабуть знайдених десь на