Пароплав поставили у сухий док, де кращі інженери компанії оглянули його. Вони не повірили власним очам: у корпусі судна, на два з половиною метри нижче ватерлінії, зяяла пробоїна у формі рівностороннього трикутника. Краї пробоїни були рівнесенькі, ніби вирізані різцем. Вочевидь знаряддя, яке пробило корпус судна, було якесь особливе. Тим паче, що пробивши листове залізо завширшки чотири сантиметри, воно вивільнилося з пробоїни! Це неможливо було пояснити.

Відтоді в усіх морських катастрофах, причини яких не вдавалося з'ясувати, почали звинувачувати морське страховисько. Міфічному звірові приписували скоєння чималої кількості аварій у великих водах. А кораблів, які вважалися «зниклими безвісти», дедалі більшало: щонайменше дві сотні із трьох тисяч, про загибель яких щорічно повідомлялося у «Бюро Верітас».^[4]

Через таку сумну статистику морських катастроф, основним винуватцем яких називалося морське страховисько, сполучення між материками стали вважати вкрай небезпечним. Громадськість вимагала від урядів своїх країн звільнити водний простір від жахливого китоподібного.

Розділ другий Гроза морів: хтось чи щось?

У той час, коли відбувалися описані вище події, я повертався до Франції з тривалої подорожі по штату Небраска (Північна Америка). Її метою було вивчення цього незвіданого краю. Французький уряд відрядив мене до наукової експедиції як ад'юнкт-професора при Паризькому музеї природничих наук. За шість місяців мандрівок по Небрасці я зібрав багаті колекції. Наприкінці березня я прибув до Нью-Йорка, маючи намір виїхати до Франції на початку травня. Як бачите, до від'їзду в мене ще залишався час для відпочинку. Та я присвятив його класифікації моїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних скарбів. Моє перебування у Нью-Йорку збіглося у часі з аварією, якої зазнало судно «Шотландія».

Звісно, я був у курсі подій, які так схвилювали суспільство. Та хіба могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але вони, на жаль, не прояснювали питання, яке стало нав'язливою ідеєю для всіх небайдужих: як позбутися морського страховиська. Таємнича історія мене дуже зацікавила. У пошуках істини я кидався у своїх припущеннях від однієї крайності до іншої. Ця справа справді була таємничою.

Отже, у Нью-Йорку я опинився в час найзапекліших суперечок навколо цієї події. Версії малокомпетентних осіб про блукаючий острів, невловимий риф і подібні нісенітниці були врешті-решт відкинуті. Цікаво, як мав би пересуватися горезвісний риф з такою швидкістю? Щось же мусило бути його рушійною силою! Відкинута була і гіпотеза про блукаючий остов затонулого гігантського корабля. Обидві версії скидалися на містику чи фантастику, тому й не витримували критики.

Найбільш правдоподібним було припущення про те, що моря розсікає надсучасне підводне судно. Але в ході розслідування, проведеного в обох півкулях, довелося відмовитись і від нього. Питання стосовно того, що таким судном володіє приватна особа, навіть не обговорювали. Де і хто зміг би його спорудити, уникнувши пильних сторонніх очей?

Лише держава була в змозі створити механізм, наділений такою руйнівною силою. У нашу епоху людський розум проектує смертоносні знаряддя, люди знищують собі подібних і дедалі більше вдосконалюються у майстерності скоєння цього гріха. Цілком імовірно, що якась країна таємно створила і тепер випробовувала цю грізну машину, можливо, щоб запустити серійне виробництво. Після рушниць Шаспо^[5] люди проти людей вигадали торпеди, після торпед — підводні тарани, а потім запала тиша.

Так, бодай, здавалося.

Можливо, судно-страховисько з'явилось у морських просторах саме для того, щоб зчинити бурю, якої, як відомо, слід очікувати після затишшя. Але один по одному уряди всіх впливових країн офіційно заявили про свою непричетність до цієї справи. У правдивості урядових заяв можна було не сумніватися, оскільки небезпека загрожувала міжнародним трансокеанським сполученням. До того ж спорудження гігантського судна не могло залишитися непоміченим. Зберігати таємницю міжнародної значущості за таких виняткових обставин надзвичайно важко приватній особі і практично неможливо окремій державі, за кожним кроком якої пильно стежать могутні держави-конкуренти.

Отже, після того як міжнародними організаціями було проведено відповідні перевірки в Англії, Франції, Пруссії, Росії, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Греції, гіпотеза про підводне судно відпала.

І, попри глузування бульварної преси, горезвісне морське чудовисько знову стало притчею во язиціх. Збуджена уява суспільства малювала найбезглуздіші образи, гідні іхтіологічної фантастики.

Коли я прибув до Нью-Йорка, багато хто робив мені честь, консультуючись щодо цього непізнаного явища. Освічені люди пам'ятали мою книгу з претензійною назвою «Таємниці підводного світу», видану в двох томах Іn-guarto.^[6] Я опублікував її ще у Франції. Оскільки цю книгу схвально зустріли в науковому світі, мене почали сприймати як доку в порівняно маловивченій царині природничих наук. Логічно, що тепер мене просили висловити свою точку зору з цього питання. Я ж скільки міг ухилявся від будь-яких коментарів, оскільки не мав у своєму розпорядженні жодного фактичного матеріалу. Я віднікувався, чесно пояснюючи своє мовчання абсолютною необізнаністю в цій проблемі. Мене залишили у спокої на деякий час, та врешті-решт настав момент, коли справою честі було висловитися.

«Шановний П'єр Аронакс, професор Паризького музею природничих наук» (а саме так до мене звернулися репортери «Нью-Йорк-Геральда» з проханням «сформулювати свої судження») нарешті здався і заговорив, бо мовчати далі було щонайменше непристойно. Я поставився до цього питання дуже серйозно і детально вивчив його як з політичної, так і з наукової точки зору. До вашої уваги уривок з моєї статті, яка вийшла у світ 30 квітня в щойно згаданій газеті:

«Отже, — писав я, — після ретельного аналізу всіх гіпотез і за відсутності більш гідних версій мені залишається одне: припустити ймовірність існування морської тварини, наділеної нечуваною силою і прудкістю.

Глибинні води океану майже не досліджені. Туди ще не спускався жоден зонд. Що відбувається у незвіданих безоднях? Які істоти живуть чи можуть жити на глибині дванадцяти чи п'ятнадцяти миль під рівнем вод? Які ці тварини? Хай хто що казав — все це було лише припущенням.

Задачу, що постала перед нами,