МАРГАРЕТ

МІТЧЕМ

Роман

КНИГА

з

Переклав з англійської РОСТИСЛАВ ДОЦЕНКО

Київ Видавництво художньої літератури “ДНІПРО”

1992

ББК 84.7 США М67

До книги входять IV та V частини роману Маргарет Мітчелл “Звіяні вітром”.

Післямова Г. Я. Денисової Редактор Л. Я. Маєвська

___________________________________

Частина четверта

РОЗДІЛ XXXI

Холодного січневого надвечір’я 1866 року Скарлет сиділа в кабінетику за писанням листа тітоньці Туп, в якому вдесяте докладно пояснювала, чому ні вона, ні Мелані, ні Ешлі не можуть приїхати до Атланти й оселитися з нею. Писала вона шарпливо, бо знала, що тітонька Туп, ледве прочитавши перші рядки, відразу візьметься відписувати, знов і знов повторюючи сйоє скімлення: “Але ж я боюся жити сама!”

Пальці у Скарлет задубіли,і вона, відклавши вбік перо, потерла їх, а ступні щільніше закутала у шматину старої ковдри. Оскільки підметки в її пантофлях стопталися, вона підстелила туди устілки з килима. Ці устілки тільки й того, що оберігали ноги від доторку до підлоги, а гріли не дуже. Цього ранку Вілл повів коня до Джонсборо підкувати. Тож Скарлет і подумала понуро: добрі-бо часи настали, коли про ноги коней дбають, а люди, мов дворові пси, мусять ходити босоніж.

Вона знов узялася за гусяче перо з наміром дописати листа, однак відклала його, почувши Віллову ходу на жильному ганку. Він простукотів своєю дерев’янкою в холі, потім зупинився перед дверима кабінетика. Скарлет почекала хвильку чи він не ввійде, але що ніякого руху з коридору не чулось, сама гукнула його. Вілл увійшов - вуха йому почервоніли з холоду, руда чуприна розкошлалася - і став, дивлячись на неї згори вниз та ледь осміхаючись. .

- Міс Скарлет,- запитав він,- а скільки у вас готівки на руках?

- Ти хіба свататись надумав, що допитуєш? - відказала вона трохи роздратовано.

- Ні, мем. Просто мені цікаво.

Вона непорозуміло подивилась на нього. На вигляд Вілл наче не заклопотаний, але на заклопотаного він і ніколи не скидався. А проте Скарлет відчула - щось тут негаразд.

- У мене десять доларів золотом,- сказала вона.- Рештки грошей того янкі.

Що ж, мем,- цього не вистачить.

- Не вистачить на що?

- На податок,- пояснив він і, ступивши ближче до каміна, нахилився й почав гріти біля вогню розчервонілі на холоднечі руки.

- На податок? - перепитала вона.- Ти що, Віллє! Податок ми вже сплатили.

- Воно то так, мем. Але там кажуть, що цього замало. Я дізнався про це сьогодні у Джонсборо.

- Щось я нічого не второпаю, Віллє. Що ти маєш на увазі?

- Міс Скарлет, мені прикро турбувати вас цим, коли у вас і так повна голова клопоту, проте я мушу. Кажуть, ніби ви повинні сплатити куди більший податок. На Тару наклали дуже високу суму податку - незмір більшу, ніж на будь-який інший маєток в окрузі, їй-бо.

- Але ж вони не можуть накладати на нас нового податку, коли ми своє вже сплатили!

- Міс Скарлет, ви не часто буваєте у Джрнсборо. Воно й слава Богові, бо там нині не місце для дам. Але якби ви бували в місті частіше, то знали б, що там тепер безоглядно заправляє всім зграя пристібаїв, республіканців та сак- вояжників. Вони здатні до білої гарячки довести. І чорнюки у місті такі, що не дають білим вулицею пройти і…

- Але яке це має відношення до податку?

- Зараз я скажу, міс Скарлет. Чогось ці мерзотники надумали підвищити податок з Тари, наче ми збираємо на плантації тисячу пак бавовни. Прочувши про це, я вирішив розвідати по шинках, що люди кажуть, отож з’ясувалося, немов хтось має намір придбати Тару надурняк з шерифсь- кого аукціону, коли ви не зможете сплатити податку. Усі ж чудово розуміють, що у вас нема такої змоги. Хто саме хоче загребти Тару, я поки що не знаю. Ще не встиг пронюхати. Але, здається, оцей легкодух Гілтон, що побрався з міс Кетл-ін, знає, бо він надто вже нахабно шкірився, коли я пробував розпитати в нього.

Вілл сів на канапу й потер рукою кульшу. На холодну погоду вона у нього нила, та й дерев’янка на нозі була неоковирна й абияк припасована. Скарлет у нестямі втупилась у Вілла. Він так спокійно тримається, але ж його мова - це подзвіння по Тарі! Щоб маєток був проданий з шерифського аукціону? А куди ж вони всі дінуться? І щоб Тара належала комусь іншому? Ні, такого й уявити годі!

Вся поглинута тим, як домогтися більших прибутків з Тари, вона майже не звертала уваги на події у зовнішньому світі. Маючи тепер Вілла й Ешлі, яких при потребі можна було послати у справах до Джонсборо чи Фейєтвіл- ла, сама вона рідко коли вибиралася за межі маєтку. І як у передвоєнні дні вона не прислухалася до батькових балачок про війну, так само й тепер пропускала повз вуха розмови про початок Реконструкції *, що Їх вели за столом після вечері Вілл з Ешлі.

Звісно ж, вона знала про пристібаїв-південців, які задля особистих вигод перекинулися до республіканського табору, і про саквояжників-янкі, що після поразки Півдня насунули сюди хмарою коршаків, маючи всіх пожитків не більш як на один саквояж. Та й зіткнулася вже з певними прикрощами з боку Бюро звільненців 1. Чувала вона й про те, що серед негрів, які дістали тепер волю, трапляються зухвальці. В це, правда, не зовсім вірилося, бо їй ще ні разу не випало побачити зухвалого негра.

Проте чимало було такого, про що Вілл з Ешлі воліли не говорити в присутності Скарлет. Услід за знегодами війни прийшли ще тяжчі знегоди доби Реконструкції, але обидва чоловіки домовилися при Скарлет не згадувати декотрих особливо тривожних явищ. Сама ж Скарлет якщо й слухала їхні розмови, то тільки так, що в одне вухо їй влітало, а в друге вилітало.

Вона чула, як Ешлі казав, що переможці Південь трактують як завойовану провінцію і що вся Їхня політика спрямована на помсту. Але ці слова майже нічого Їй не говорили. Політика - справа чоловіча. Скарлет чула слова Вілла про те, що Північ, мовляв, докладе всіх сил, аби Південь не звівся знову на ноги. Що ж - думала вона - чоловіки завжди знаходять, чим собі голову морочити. На неї он жоден янкі ще не посмів замахнутись, і цього разу у них теж не вийде. Треба лише працювати скільки сили та менше перейматися тим, що влада тепер у руках янкі. Найголовніше - що війна таки скінчилася.

Скарлет не враховувала одного: правила гри тим часом змінилися, і хоч би як чесно тепер ти працював, це вже не гарантувало належної винагороди. Джорджія фактично перебувала у воєнному стані. По всіх усюдах стюяли