успіх мала соната. За насолоду слухати сонату ладні були платити двадцять доларів за півноти, десять — за чверть, п’ять доларів — за восьму.

Так от, чотирьом майстрам-музикантам, що дізнались про це загальне захоплення, спало на думку податися до Америки за славою й багатством. Четверо друзів, колишніх вихованців консерваторії, мали в Парижі широку популярність та успіх головним чином у прихильників так званої «камерної музики», мало відомої на той час в Північній Америці. З якою чудовою досконалістю, дивовижною зіграністю й глибоким почуттям виконували вони твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона, Гайдна й Шопена, написані для чотирьох струнних інструментів — першої і другої скрипки, альта й віолончелі! Жодної бравурної ноти, жодного натяку на ремісництво, і яке бездоганне виконання, справді незрівнянна майстерність! До нечуваного успіху квартету спричинилось ще й те, що на той час всі вже притомились від гучних симфонічних оркестрів. Нехай музика не що інше, як коливання художньо організованих звукових хвиль, та все ж не слід дозволяти, щоб вони, розбурхавшись, перетворювались на оглушливу бурю.

Коротко кажучи, наші оркестранти поклали розкрити перед американцями невимовно солодку принадність камерної музики. Вчотирьох вони помандрували в Новий Світ і протягом двох останніх років янкі-меломани не шкодували для них ані оплесків, ані доларів. На їхніх ранкових і вечірніх концертах завжди було повнісінько слухачів. Мандрівний квартет, як його називали, ледве встигав задовольняти приватні запрошення американських багатіїв. Без нього не могло відбутися жодного свята, урочистого зібрання, жодного рауту, навіть пікніка чи будь-яких розваг, влаштованих просто неба, що заслуговували на громадську увагу. Таке палке захоплення музикою дало можливість членам квартету вкинути в свої кишені великі суми, що склали б чималий капітал, якби вони лежали в сейфах нью-йоркського банку. Та навіщо критися? Наші американізовані парижани розтринькують гроші без ліку! Вони і в гадці не мають робити заощадження, ці володарі смичка, ці королі чотирьох струн. їм припало до вподоби мандрівне життя, вони впевнені в тому, що скрізь і завжди вони знайдуть щиру зустріч і добрий зарібок — від Нью-Йорка до Сан-Франциско, від Квебека до Нового Орлеана, від Нової Шотландії до Техасу — адже всі вони мають щось від богеми, цієї найстаровиннішої, найчарівнішої, найбільш гідної заздрощів і найулюбленішої «провінції» нашої старої Франції!

Та час уже назвати й відрекомендувати кожного з членів квартету тим нашим читачам, які ніколи не мали й не матимуть насолоди їх почути.

Івернес — перша скрипка — має тридцять два роки, зріст — вищий за середній, струнку, мов у юнака, постать, біляве волосся, що кучерявиться на кінцях, чисто поголене обличчя; в нього витончені манери, великі чорні очі й довгі пальці, наче створені для того, щоб вільно бігати по струнах свого Гварнері^[5]. Він любить загортатися в темний плащ, носити високий шовковий капелюх, може, часом позувати; Івернес, напевно, найбільш безтурботний з усього товариства і зовсім не дбає про власну вигоду. Це природжений артист, палкий прихильник усього прекрасного, віртуоз з великим талантом і великим майбутнім.

Фрасколен — друга скрипка — невеликий на зріст молодик тридцяти років, з нахилом гладшати, що його вельми дратує; в нього чорняве волосся і така ж борода, тверді риси обличчя, чорні очі, довгий ніс із рухливими ніздрями й червоними позначками від пенсне для короткозорих, без якого він зовсім безпорадний. Це хороший хлопець, привітний і послужливий, що охоче виконує різноманітні обов’язки, аби звільнити від них своїх товаришів; Фрасколен навчає їх, хоч і марно, ощадності, веде все рахівництво квартету і ніколи не заздрить успіхам Івернеса, далекий від честолюбних мрій піднестися до пюпітра виконавця соло, а втім — першокласний музикант, якого ми бачимо зараз у просторому пильовику, одягненому поверх дорожнього костюма.

Пеншіна — альт, на прізвисько «Ваша високість»^[6]; він наймолодший за всіх, бо має всього двадцять сім років, а також,і найжиттєрадісніший, один із тих непоправних жартунів, що все життя залишаються хлопчиськами. В нього тонкі риси обличчя, розумні, завжди пильні очі, рудувата чуприна, тоненькі вусики і звичка клацати язиком, показуючи гострі білі зуби; він невгамовний каламбурист і дотепник, щохвилини готовий так до нападу, як і до словесної відсічі; постійне збудження свого мозку він вважає за наслідок наполегливого читання нот у різних музикальних ключах, як то вимагає його інструмент («ціла китиця хатніх ключів», — каже він); добрий гумор ніколи його не зраджує, він охоче розважається різними витівками, не зупиняючись перед тим, що вони можуть завдати прикростей його друзям, за що раз у раз йому докоряє й вичитує, а то й дає доброго прочухана голова Мандрівного квартету.

Бо ж він, віолончеліст Себастьян Цорн, справді голова, найстарший і за своїм талантом, і за віком: йому п’ятдесят п’ять років. Він маленький, опецькуватий, має біляве, без сивини, густе волосся, що кучерявиться на скронях, наїжачені вуса, які ховаються в гущавині бурців, і обличчя цегляного кольору; очі в нього блищать з-за скелець окулярів, силу яких він подвоює, коли розбирає ноти, надягаючи зверху ще й пенсне, руки має пухкі, а праву, що постійно хвилястими рухами водить смичком, прикрашують масивні персні на підмізинному пальці й на мізинці.

Гадаємо, цього легкого шкіца досить, щоб змалювати людину й митця. Та коли протягом сорока років тримаєш біля своїх колін скриньку, що бринить безперестанку, це не може минути без сліду. Воно накладає відбиток на все життя, впливає на вдачу. Більшість віолончелістів запальні й балакучі, говорять голосно, трохи захлинаючись від зливи слів, зрештою, дотепних. Саме такий і Себастьян Цорн, на якого Івернес, Фрасколен і Пеншіна залюбки полишили керування концертними турне, бо він розуміється на справах. Призвичаєні до властивих Цорнові владних навичок, товариші висміюють його, коли він перебирає міру, що дуже прикро спостерігати в митця, як зауважує нешанобливий Пеншіна. Себастьян Цорн складає програми, обмірковує маршрути, листується з імпресаріо^[7] й виконує безліч інших обов’язків, що дають нагоду його войовничій вдачі виявляти себе в найрізноманітніших обставинах. Але він зовсім не втручається в питання грошових надходжень і розпорядження коштами спільної каси, які доручені піклуванню другої скрипки й першорядного рахівника — педантичного й ретельного Фрасколена.

Тепер читач уявляє собі членів квартету так, наче бачить їх на естраді. Типи, до