- 1
- 2
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Матіос Марія
Прощай мене
Безконечне мовчання...
* * *
- Ти спиш?
- Ні...
- А ти змерзла?
- Ні...
- Тулися до мене... Буде тепліше... Я вкрию тебе ще...
- Я не змерзла...
- Як тобі?
- Добре...
- Не плач... Мені страшно, як ти плачеш...
- Я не плачу... Я лиш хлипаю...
- ...Будеш спати?
- Буду... Лиш недовго, вже зоріє.
- Ні, то так здається, ще ніч... Спи...
* * *
- Ти спиш?
- Думаю...
- Не думай, Бог поможе...
- Уже не думаю... Слухаю... О, ти чуєш?!
- Чую! Чую! Чого він так б`ється?!
- Бо ми не даємо йому спати.
- То спімо?
- Спімо...
* * *
- Він так і вдень б`ється?
- І вдень, і вночі, - коли хоче.
- Я так хочу дочекати його...
- Дочекаємо... Бог поможе...
- Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе...
- Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся...
- Будемо спати?
- Будемо...
* * *
- Ти спиш?
- Ні ще...
- Дай руку... Погладь його...
- Що це?
- Це його ніжка... А це голова... Чуєш, як він обератється?
- Він якийсь норовистий уже від тепер. Тебе не болить?
- Ні. Лиш стискається серце... так, як би в холодну воду заходила...
- Не бійся.
- Я не боюся... Я боюся за тебе...
- Я не дамся...
- А ми?...
- Вони не зможуть зробити лихе з тяжкою жінкою...
- Чи з одною зробили... Василинка розродилася, але Юрка забрали.
- Не треба було здаватися! Я не здамся.
- ... Я не кажу здаватися... Що це?
- Варта. Не бійся... Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена...
- Треба... Висплюся, як вернуся... Хочу надивитися на нас...
- Не дивися так... Я також не залізний... Але я не можу пустити сльозу на волю...
- Гм... Де та воля?
- У Господніх руках і в твоєму череві.
- Ні, волі нема ніде... Аби лиш не застрілили до того, як вчиню дитину... Й аби не вивезли черевату... Може, лишуся таки коло тебе?
- Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть... Маму заберуть.
- Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати... Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?
- Нащо ти думаєш так далеко?
- Я не годна не думати... Я не сама собою... У мені б`ється нове життя... Може, будемо спати?
- не думай лихе. Думай добре... Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі...
* * *
- Ти спиш?
- Ні.
- В суботу ховали Ореста... Людей було мало... Лиш тих було теменно... Труна була закрита... Казали, що голову знайшли порубану... Я не ходила, най Бог простить...
- То не ми!
- А ти знав?
- Знав... Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили... З потрухами й каліками... За Шелемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована...
- Казали, що діти вмлівали дуже... Лиш Катерина була, як задеревіла... Примовляли й підкурювали її перед тим... Якось так банно, що таке ся творить...
- Тобі банно за Орестом?!
- Ні... Ну й за Орестом... Діти дрібні... може, були би переговорили задля дітей... Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе...
- А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка...
- Це не скінчиться ніколи...
- Скінчиться, лиш велика кров буде...
- ... Буду спати.
- Добраніч.
* * *
- ... Не хочеш?
- Боюся.
- Я не буду дуже... лиш раз...
* * *
- Ти спав?
- Спав.
- Добре?
- Як би меду напився...
- Розповивайся від сну. День робиться...
- Так тихо, як би вже всі вибиті були...
* * *
- Хотіла тебе щось просити...
- Лиш проси дуже... отако...
- Ні... не це...
- І це...
* * *
- ...Ще хочеш просити...
- ...Випрощай мене перед відходом...
- Ти не завинила... Я не маю що тобі прощати... Випрощаємось перед Великоднем... Перед сповіддю...
- Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?
- Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати... Може, завтра мене не стане...
- Не кажи так... У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає...
- Не думай... Хоч тут не думай...
- Думаю - бо думається... І нічого з тим не зробити не вмію...
* * *
- ...Або не пиши дитину на мене...
- Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!
- Запиши, як Катерина, - на себе... Буде Михайло Марійович...
- Бійся Бога! Та най я запишу на кого - всі знають...
- Не слухай мене... Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.
- ...Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас...
- Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було. Навіть, як згинемо!
- А ми?!
- Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто... Таке задурно-пусто не починається.
- Я не знаю...
- А нащо питаєш?
- Бо хочу миру.
- Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.
* * *
- ...Притулися до мене...
- Ближче уже не годен ніхто...
- Прощай мене...
- Най Бог простить - і я прощаю.
- І другий раз.
- Най Бог простить - і я прощаю.
- І третій раз.
- Най Бог простить - і я прощаю.
- А тепер прощай і ти.
- Най Бог простить - і я прощаю.
- І другий раз.
- Най Бог простить - і я прощаю.
- І третій раз.
- Най Бог простить - і я прощаю.
- І дитину прощай.
- Ні... дитину ні...
- Ніхто не знає, як може бути... Прощай...
- Буде так, як написано...
- Ніхто не знає, як написано... Й де тото письмо... я не хочу гріха більшого, аніж уже є... Прощай, прошу тебе... Клади йому руку на голову й прощай. Отак...
- - Най Бог простить - і я прощаю.
- І другий раз.
- Най
- 1
- 2