досі люблю її!..
Я замовк. Отець Сафрак замислився, спершись головою на руки. Він перший заговорив:
— Ваше оповідання, моя дитино, показує, що моє велике знайдення правдиве. Ось що може захитати самовпевненість наших скептиків. Слухайте! Ми живемо тепер серед чудес, наче перші люде. Слухайте, слухайте! Я вже вам сказав, що Адам мав першу жінку, про яку в Біблії не говориться нічого, але з якою знайомить нас Талмуд. Вона звалася Ліліт. Її сотворено не з ребра Адамового, а з червоної землі, з тієї, що й його самого сотворено. Вона не була тілом від його тіла. Вона покинула його з власної охоти. Він іще був невинний, коли вона, покинувши його, пішла в той край, у якому через безліч віків оселилися перси, а тоді жили передадамити, прекрасніші та розумніші за людей. Вона не брала участи в грісі наших праотців і не осквернила себе первородним гріхом. І через те її не проклято так, як Єву з потомками. Вона не знає ні горя, ні смерти; у неї нема душі, якій треба спасіння, і вона не здатна до добра так саме, як і до зла. Все, що вона робить — ні гарне, ні погане. Її дочки, яких вона мала в таємничому одруженні, такі самі безсмертні, як і вона, й такі самі вільні в своїх думках та вчинках, бо їм нічого втрачати й нема чого вислужуватись перед Богом. І ось, сину мій, певні ознаки показують, що ця істота, яка вас спокусила, ця Леіла — це дочка Ліліт. Моліться, я завтра вас висповідаю.
На хвилину він замовк, замислившись, потім, витягши з кишені папір, сказав:
— Цієї ночі, як ми попрощалися, мені принесено прикрого листа, який запізнився через снігові замети. Перший вікарій сповіщає мене, що моя книжка засмутила найсвятішого папу та зопсувала йому радість страшного тижня. На його погляд, у моєму творі повно зважливих занадто та нерозсудливих думок. Найсвятіший папа не може благословити такого шкодливого твору. Ось що мені пишуть. Але я розповім найсвятішому папі випадок з вами. Він доведе йому, що Ліліт існує, і що я не вигадую.
Я попросив, щоб отець Сафрак вислухав мене ще хвилину.
— Батьку мій, Леіла, покидаючи мене, зоставила в мене кипарисовий лист, на якому кінцем стилю видряпано незрозумілі мені знаки. Ось цей амулет…
Отець Сафрак узяв тоненький листок, який я йому дав, і уважно до його придивився.
— Це написано перською мовою золотого віку, — сказав він, — і в перекладі значить:
Мій хороший друг, професор Анатолій Іванович Вовчик, ще й досі стверджує, що «бацилу карбоната» я знайшов випадково. Я не заперечую і відповідаю так: випадок приходить на допомогу тому, хто шукає. Історія з таємничою бацилою розпочалась більш як п’ятнадцять років тому, одного серпневого дня, коли мій батько проводжав мене, уже першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції. Ми йшли навпростець степом. Під ногами шурхотіла спалена сонцем трава. Вечоріло. На моє прохання, батько, старий шахтар, розповідав різні історії з шахтарського життя. Одна з них глибоко запала мені в думку. На невеликій шахті «Олександрівка», де мій батько ще у минулому столітті працював коногоном, трапився одного разу нещасний випадок — у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелось припинити. Коли ж встановили потужні помпи та стали викачувати воду, всі помітили, що на ній плавають масні райдужні плями, схожі на нафтові. Шахтне начальство заметушилось: в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище? Негайно запросили геологів, почали розвідувальні роботи на землі й під землею. Але — марно. Однак, лабораторні дослідження показували: у викачаній з шахти воді є незначна кількість нафти, правда, низькоякісної. Ще більш дивним було те, що нафта, здавалось, насичувала породу й вугілля: в лаві стало працювати далеко важче, звідкись безперервно виділявся газ з неприємним запахом. Такий же запах почав з’являтися і у вуглесховищах. Серед робітників поширилась чутка, що виробіток наблизився до гиблого місця, і добра тепер не чекати. І справді: невідомим газом незабаром отруїлось кілька робітників, а вугілля, і без того кепське, почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана вугільна брила за три-чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, як губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту. Отут би й дослідити незвичайне явище, але хто цим тоді цікавився? Начальству було байдуже, як і де утворюється нафта, йому хотілося б мати готове нафтове родовище. А його не знайшли. І тільки дід мого батька, старий, досвідчений шахтар, кинув короткий присуд: «Вугілля захворіло!» та й подався із своєю сім’єю на іншу шахту. «Вугілля захворіло!» — мене ця думка вразила. Може й справді існують такі бактерії, які здатні перетворювати вугілля на нафту? В такому припущенні не було нічого незвичайного, адже існують сіркобактерії, які, переробляючи сірчані сполуки, виділяють сірку? Так, існують. Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще старослов’янські металурги, виникла і виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних істот — залізобактерій. А водневі бактерії — ну, хоча б «бацила пікнотікус», — вони окисляють водень і використовують добуту при цьому енергію на розкладання вуглекислого газу та засвоєння вуглецю. Існують бактерії, які живуть в окропі. Для деяких мікробів повітря не потрібне. Частина мікроорганізмів може існувати в кислотах. На землі є сотні тисяч видів мікробів, і наука відкриває все нові й нові. Все це я знав з книжок. А от про вугільні бактерії ніде нічого не читав. Шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці, я і познайомився з Анатолієм Вовчиком, тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився цією проблемою і запропонував свою допомогу. Друзі мої, побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Визубрив назви сотень бактерій, навчився готувати препарати, прослухав спецкурс у медичному інституті і здав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг. І от після такої підготовчої роботи ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.
Молитва Леіли, дочки Ліліт.
Господи, обіцяй мені смерть, щоб я могла зазнати життя. Господи! Дай мені докори сумління, щоб я знайшла радість. Господи! Зроби мене такою, як Євині діти!
Микола Дашкієв БАЦИЛА КАРБОНАТА Науково-фантастичне оповідання
Мій хороший друг, професор Анатолій Іванович Вовчик, ще й досі стверджує, що «бацилу карбоната» я знайшов випадково. Я не заперечую і відповідаю так: випадок приходить на допомогу тому, хто шукає. Історія з таємничою бацилою розпочалась більш як п’ятнадцять років тому, одного серпневого дня, коли мій батько проводжав мене, уже першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції. Ми йшли навпростець степом. Під ногами шурхотіла спалена сонцем трава. Вечоріло. На моє прохання, батько, старий шахтар, розповідав різні історії з шахтарського життя. Одна з них глибоко запала мені в думку. На невеликій шахті «Олександрівка», де мій батько ще у минулому столітті працював коногоном, трапився одного разу нещасний випадок — у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелось припинити. Коли ж встановили потужні помпи та стали викачувати воду, всі помітили, що на ній плавають масні райдужні плями, схожі на нафтові. Шахтне начальство заметушилось: в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище? Негайно запросили геологів, почали розвідувальні роботи на землі й під землею. Але — марно. Однак, лабораторні дослідження показували: у викачаній з шахти воді є незначна кількість нафти, правда, низькоякісної. Ще більш дивним було те, що нафта, здавалось, насичувала породу й вугілля: в лаві стало працювати далеко важче, звідкись безперервно виділявся газ з неприємним запахом. Такий же запах почав з’являтися і у вуглесховищах. Серед робітників поширилась чутка, що виробіток наблизився до гиблого місця, і добра тепер не чекати. І справді: невідомим газом незабаром отруїлось кілька робітників, а вугілля, і без того кепське, почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана вугільна брила за три-чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, як губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту. Отут би й дослідити незвичайне явище, але хто цим тоді цікавився? Начальству було байдуже, як і де утворюється нафта, йому хотілося б мати готове нафтове родовище. А його не знайшли. І тільки дід мого батька, старий, досвідчений шахтар, кинув короткий присуд: «Вугілля захворіло!» та й подався із своєю сім’єю на іншу шахту. «Вугілля захворіло!» — мене ця думка вразила. Може й справді існують такі бактерії, які здатні перетворювати вугілля на нафту? В такому припущенні не було нічого незвичайного, адже існують сіркобактерії, які, переробляючи сірчані сполуки, виділяють сірку? Так, існують. Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще старослов’янські металурги, виникла і виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних істот — залізобактерій. А водневі бактерії — ну, хоча б «бацила пікнотікус», — вони окисляють водень і використовують добуту при цьому енергію на розкладання вуглекислого газу та засвоєння вуглецю. Існують бактерії, які живуть в окропі. Для деяких мікробів повітря не потрібне. Частина мікроорганізмів може існувати в кислотах. На землі є сотні тисяч видів мікробів, і наука відкриває все нові й нові. Все це я знав з книжок. А от про вугільні бактерії ніде нічого не читав. Шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці, я і познайомився з Анатолієм Вовчиком, тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився цією проблемою і запропонував свою допомогу. Друзі мої, побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Визубрив назви сотень бактерій, навчився готувати препарати, прослухав спецкурс у медичному інституті і здав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг. І от після такої підготовчої роботи ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.