несподівана її не зовсім типова — адже подібних тартюфів і оргонів було занадто багато.
«Тартюф» синтезував у собі різні комедійні жанри, а окремі епізоди в п'єсі набули навіть драматичного звучання, характерного для трагедії. Наслідувач традицій гуманістів епохи Відродження, Мольєр використав і їхню випробувану зброю — гротеск і соціально-політичну сатиру, що особливо сприяли викривальному пафосу комедії. Події, які розгортаються у вузькій сфері родини Оргона, визначили тему сімейно-побутової комедії, а типовість рис головного героя і частково інших персонажів свідчили про наявність елементів комедії характерів. Історія із скринькою, де були сховані якісь таємні документи, від яких залежала доля Оргона, свідчила про наявність елементів комедії інтриги. Буфонно-комічні елементи комедії Мольєр запозичив із популярних народних фарсів. Нарешті, пристрасна боротьба інших персонажів (Доріна, Клеант, Ельміра, Даміс) з представником чужого їм феодального світу, прагнення захистити правду, їхня розважливість, простота і реалістичність поглядів свідчили про народну основу комедії.
Ім’я Тартюфа міцно увійшло в лексику багатьох народів — настільки великою виявилась узагальнююча сила цього типового соціального образу.
1665 року Мольєр написав свою першу прозову комедію «Дон Жуан, або Камінний гість», використавши широко відомий сюжет про любовні пригоди розбещеного молодого ідальго Дон Хуана. За свідченням севільських хронік, його скандальні пригоди врешті обурили церковників і вони його вбили, а потім поширили легенду, за якою Дон Хуан був покараний небом і потрапив до пекла. Проте знайома тема набула у Мольєра нового звучання. Його герой — найогидніший і водночас найпривабливіший з усіх Дон Жуанів, яких знали до того. Надавши своєму героєві характерні риси і ознаки французького розбещеного хижака аристократа свого часу, зробивши його цинічним розпусником, лицеміром, безсоромним зухвальцем, позбавленим усяких моральних принципів і позитивних ідеалів, Мольєр ніби висловив ставлення усього третього стану до ворожої йому і ненависної аристократичної верхівки феодального суспільства. Але разом з тим мольєрівський герой стає носієм таких позитивних рис, що роблять його образ часом навіть привабливим. Він має гострий критичний розум, що дозволяє йому давати нищівні характеристики представникам феодального світу, який породив його самого; він ризикує життям, ставши на захист незнайомої людини, не боїться ні бога, ні небесної кари, глузує з пекла і майбутнього життя. У цьому плані образ Дон Жуана подібний до знаменитого шекспірівського сера Джона Фальстафа. Куртуазна зовнішність, цинічний внутрішній зміст, примхливо уживаючись з атеїстичним і раціоналістичним розумом, роблять образ цього героя складним і життєвим. Мольєрівський Дон Жуан відрізняється від своїх паралелей в іспанських, італійських і французьких варіантах тим, що він не просто розбещений, не просто безбожник, а цілком визначений соціальний тип, що вийшов з тих верств суспільства, яке Мольєр ненавидів і намагався викрити. Герой Мольєра позбавлявся однобічного класицистського тлумачення з характерними для нього перебільшеннями якихось трагічно-комедійних або шаржованих рис і ставав повнокровним, життєвим образом, максимально конкретизувався і був схожим на тих вільнодумних сучасників Мольєра, «лібертенів»-аристократів, що хизувалися своїм морально-релігійним нігілізмом. Саме в такому зображенні героя і полягало новаторство великого драматурга, який прийшов до реалістичного зображення як свого персонажа, так і всієї його історії. Типовість Дон Жуана ввела в оману навіть критиків, які почали шукати його прототип у придворних колах, не зрозумівши, що він увібрав у себе риси багатьох представників аристократичного суспільства. Блискучий промовець, Дон Жуан жодного разу не захистив честі свого дворянського стану, вади якого так переконливо викрив Сганарель. Його гіркі думки через сторіччя в дещо іншій формі повторить безсмертний Фігаро Бомарше. Живучи сьогоднішнім днем, миттю, Дон Жуан щирий, коли освідчується в коханні якійсь жінці, що її він уперше бачить, і йому байдуже, чи одягнена вона в гаптовану сукню знатної дами, чи в простеньку сорочку сільської дівчини, чи звуть її Ельвірою або Матюріною. І він вірить, щиро вірить у свою миттєву любов — так само, як і в те, що вона швидко зникне, витіснена новим почуттям. У відповідь на докори Ельвіри, своєї чергової жертви, Дон Жуан признається, що він зовсім не вміє прикидатись. І водночас він добре знає ціну лицемірству. В одному із своїх останніх монологів він блискуче викрив «модний порок» — «привілейоване лицемірство», що його вважають доброчесністю. Він каже приголомшеному Сганарелеві, що віднині сам хоче прикритися машкарою лицемірства, — адже це надійно, навіть якщо його викриють, «вся зграя» заступиться за нього. Так Мольєр помстився тартюфам із «Товариства святих дарів» за заборону своєї комедії. Вже згадувалося, що Дон Жуана наділено рядом позитивних рис, а інколи Мольєр ніби підкреслює благородну поведінку героя. Можливо, це слід пояснити тим, що Мольєр намагався відійти якнайдалі від традиційного релігійно-моралізаторського образу Дон Жуана. А проте, незважаючи на окремі привабливі риси Дон Жуана, образ його антидемократичний у своїй основі. Про це свідчать сцени із Сганарелем, з П’єро, у яких Дон Жуан виявляв свою зневагу до представників третього стану. Він не гребує навіть тим, щоб, забувши про свою дворянську честь, наживатись на них: Подібно до того, як граф Дорант оббиратиме міщанина Журдена, так і Дон Жуан намагається обібрати буржуа Діманша. Автор закінчує п’єсу «небесним покаранням» героя, тобто ніби йде за встановленими зразками, і його розбещений і аморальний грішник потрапляє до геєни вогненної. Але такий фінал надто вже нагадував буфонаду. Справді, Дон Жуан з криком зникає в полум’ї. Та слідом за цим чути голос Сганареля: виявляється, всі задоволені покаранням негідника, тільки йому не пощастило, бо він втратив свою платню. Тричі повторювана фраза про втрачені гроші викликала не почуття побожного жаху чи священного трепету, а веселий сміх глядачів. Не менш переконливо і реалістично, соковитими барвами намальований багатогранний образ Сганареля. Він далеко відходить від традиційно-фарсового образу слуги, джерела комізму і жартівливих витівок. Сганарель Мольєра практичний і хитрий, добропорядний і побожний, часом примітивний і боягузливий, але наділений здоровим глуздом. Цей образ викликав особливу ненависть церковників. У памфлеті, спрямованому проти Мольєра,
1665 року Мольєр написав свою першу прозову комедію «Дон Жуан, або Камінний гість», використавши широко відомий сюжет про любовні пригоди розбещеного молодого ідальго Дон Хуана. За свідченням севільських хронік, його скандальні пригоди врешті обурили церковників і вони його вбили, а потім поширили легенду, за якою Дон Хуан був покараний небом і потрапив до пекла. Проте знайома тема набула у Мольєра нового звучання. Його герой — найогидніший і водночас найпривабливіший з усіх Дон Жуанів, яких знали до того. Надавши своєму героєві характерні риси і ознаки французького розбещеного хижака аристократа свого часу, зробивши його цинічним розпусником, лицеміром, безсоромним зухвальцем, позбавленим усяких моральних принципів і позитивних ідеалів, Мольєр ніби висловив ставлення усього третього стану до ворожої йому і ненависної аристократичної верхівки феодального суспільства. Але разом з тим мольєрівський герой стає носієм таких позитивних рис, що роблять його образ часом навіть привабливим. Він має гострий критичний розум, що дозволяє йому давати нищівні характеристики представникам феодального світу, який породив його самого; він ризикує життям, ставши на захист незнайомої людини, не боїться ні бога, ні небесної кари, глузує з пекла і майбутнього життя. У цьому плані образ Дон Жуана подібний до знаменитого шекспірівського сера Джона Фальстафа. Куртуазна зовнішність, цинічний внутрішній зміст, примхливо уживаючись з атеїстичним і раціоналістичним розумом, роблять образ цього героя складним і життєвим. Мольєрівський Дон Жуан відрізняється від своїх паралелей в іспанських, італійських і французьких варіантах тим, що він не просто розбещений, не просто безбожник, а цілком визначений соціальний тип, що вийшов з тих верств суспільства, яке Мольєр ненавидів і намагався викрити. Герой Мольєра позбавлявся однобічного класицистського тлумачення з характерними для нього перебільшеннями якихось трагічно-комедійних або шаржованих рис і ставав повнокровним, життєвим образом, максимально конкретизувався і був схожим на тих вільнодумних сучасників Мольєра, «лібертенів»-аристократів, що хизувалися своїм морально-релігійним нігілізмом. Саме в такому зображенні героя і полягало новаторство великого драматурга, який прийшов до реалістичного зображення як свого персонажа, так і всієї його історії. Типовість Дон Жуана ввела в оману навіть критиків, які почали шукати його прототип у придворних колах, не зрозумівши, що він увібрав у себе риси багатьох представників аристократичного суспільства. Блискучий промовець, Дон Жуан жодного разу не захистив честі свого дворянського стану, вади якого так переконливо викрив Сганарель. Його гіркі думки через сторіччя в дещо іншій формі повторить безсмертний Фігаро Бомарше. Живучи сьогоднішнім днем, миттю, Дон Жуан щирий, коли освідчується в коханні якійсь жінці, що її він уперше бачить, і йому байдуже, чи одягнена вона в гаптовану сукню знатної дами, чи в простеньку сорочку сільської дівчини, чи звуть її Ельвірою або Матюріною. І він вірить, щиро вірить у свою миттєву любов — так само, як і в те, що вона швидко зникне, витіснена новим почуттям. У відповідь на докори Ельвіри, своєї чергової жертви, Дон Жуан признається, що він зовсім не вміє прикидатись. І водночас він добре знає ціну лицемірству. В одному із своїх останніх монологів він блискуче викрив «модний порок» — «привілейоване лицемірство», що його вважають доброчесністю. Він каже приголомшеному Сганарелеві, що віднині сам хоче прикритися машкарою лицемірства, — адже це надійно, навіть якщо його викриють, «вся зграя» заступиться за нього. Так Мольєр помстився тартюфам із «Товариства святих дарів» за заборону своєї комедії. Вже згадувалося, що Дон Жуана наділено рядом позитивних рис, а інколи Мольєр ніби підкреслює благородну поведінку героя. Можливо, це слід пояснити тим, що Мольєр намагався відійти якнайдалі від традиційного релігійно-моралізаторського образу Дон Жуана. А проте, незважаючи на окремі привабливі риси Дон Жуана, образ його антидемократичний у своїй основі. Про це свідчать сцени із Сганарелем, з П’єро, у яких Дон Жуан виявляв свою зневагу до представників третього стану. Він не гребує навіть тим, щоб, забувши про свою дворянську честь, наживатись на них: Подібно до того, як граф Дорант оббиратиме міщанина Журдена, так і Дон Жуан намагається обібрати буржуа Діманша. Автор закінчує п’єсу «небесним покаранням» героя, тобто ніби йде за встановленими зразками, і його розбещений і аморальний грішник потрапляє до геєни вогненної. Але такий фінал надто вже нагадував буфонаду. Справді, Дон Жуан з криком зникає в полум’ї. Та слідом за цим чути голос Сганареля: виявляється, всі задоволені покаранням негідника, тільки йому не пощастило, бо він втратив свою платню. Тричі повторювана фраза про втрачені гроші викликала не почуття побожного жаху чи священного трепету, а веселий сміх глядачів. Не менш переконливо і реалістично, соковитими барвами намальований багатогранний образ Сганареля. Він далеко відходить від традиційно-фарсового образу слуги, джерела комізму і жартівливих витівок. Сганарель Мольєра практичний і хитрий, добропорядний і побожний, часом примітивний і боягузливий, але наділений здоровим глуздом. Цей образ викликав особливу ненависть церковників. У памфлеті, спрямованому проти Мольєра,