- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (119) »
ПОСТРІЛИ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повісті та оповідання американських письменників
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Реймонд Чандлер ПОСТРІЛИ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повість
Переклав Мар Пінчевський. Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Guns at Cyrano's. Renguin Books. Ltd. Harmondsworth, 1950.
1
Тед Молверн любив дощову погоду; любив шелестіння дощу, його запах, його смак на губах. Вийшовши із свого двомісного «ласаля», він постояв трохи коло бічного входу до «Каронделета», тримаючи руки в кишенях просторого пальта із синьої замші, високий комір якого лоскотав йому вуха. Коли намокла сигарета в його зубах зашипіла й погасла, Молверн увійшов до готелю, проминув перукарню, аптеку-закусочну, парфюмерну крамничку, на полицях якої вміло підсвічені пляшечки вишикувались, мов балетна трупа у фіналі бродвейського шоу, і, обійшовши колону із золотими прожилками, ступив у застелену килимом кабіну ліфта. — Добридень, Елберте. Оце дощик!.. На дев'ятий. Худий, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята рукою в білій рукавичці й сказав: — Отакої, містере Молверн, невже ви гадаєте, що я не знаю вашого поверху? Не дивлячись, хлопець натиснув на кнопку з цифрою 9; коли ліфт спинився, він розчинив дверцята, а тоді раптом прихилився спиною до стінки кабіни й заплющив очі. Молверн зупинився на виході й уважно подивився на нього своїми блискучими карими очима. — Що з тобою, Елберте? Ти хворий? Хлопець через силу посміхнувся. — Працюю другу зміну підряд. Вертун занедужав. Це в мене, мабуть, через те, що я давно не їв. Високий кароокий чоловік витяг із кишені зіжмакану п'ятірку і сунув її хлопцеві під ніс. Той вирячив очі, відштовхнувся від стінки, виструнчився. — Та що ви, містере Молверн. — Бери, бери, Елберте. Що важливіше — дружба чи якась там п'ятірка? Вважай, що я частую тебе обідом. Він вийшов з кабіни й попрямував коридором. Ідучи, стиха пробурмотів: — Ох, і тюхтій же ти, Молверне… Чоловік, що вибіг йому назустріч, мало не збив його з ніг. Вискочивши з-за рогу, він сахнувся від Молверна вбік, протупотів до ліфта і, розчахнувши вже стулені дверцята, крикнув: — Униз! Молверн устиг помітити, що обличчя в нього під низько насунутим, мокрим від дощу капелюхом було бліде й напружене, близько посаджені чорні очі — зовсім безвиразні. Такі очі йому вже траплялося бачити раніше. У наркоманів. Кабіна ліфта зникла, Мов грузило у воді. Молверн постояв якусь мить, дивлячись на те місце, де вона щойно була, а тоді пройшов далі коридором і завернув за ріг. Двері номера 914 були розчинені, на порозі, головою в коридор, лежала дівчина. Вдягнена в мерехтливу сталево-сіру піжаму, вона лежала на боці, прим'явши щокою ворс килима, і з густого, кольору стиглого жита волосся, укладеного бездоганними блискучими хвильками, не вибилося жодне пасмо. Вона була молода, дуже вродлива і начебто не мертва. Молверн присів навпочіпки, доторкнувся до її щоки. Щока була тепла. Він обережно відгорнув їй з чола волосся й побачив синець. — Оглушена, — процідив він крізь зуби. Взявши дівчину на руки, Молверн заніс її через маленький передпокій до вітальні номера-люкс і поклав на широку велюрову канапу перед газовим каміном. Дівчина лежала нерухомо, із заплющеними очима, і щоки в неї були синяві під косметикою. Молверн зачинив двері в коридор, обійшов і уважно оглянув весь номер, потім повернувся до передпокою і там, на плінтусі, помітив якийсь блискучий предмет. Піднявши його, він побачив, що це семизарядний малокаліберний пістолет з кістяною рукояткою. Молверн понюхав дуло, засунув пістолет до кишені й знову підійшов до дівчини. Видобувши з внутрішньої нагрудної кишені прим'яту срібну фляжку, він відкрутив кришку, пальцями розтулив дівчині уста й хлюпнув віскі на дрібненькі білі зуби. Вона закашлялася, мотнула головою. Очі її розплющились. Вони були темно-сині, з бузковим відтінком. За мить у них засвітився вогник свідомості, але він ще ледь жеврів. Дивлячись на неї, Молверн запалив сигарету. Дівчина ворухнулася знову. І за хвильку прошепотіла: — Мені подобається ваше віскі. Дайте, будь ласка, ще трохи. Він виніс із ванної склянку, налив у неї віскі. Дівчина через силу підвелася й сіла, приклала до чола долоню, застогнала. Потім узяла з його руки склянку і вправно вихилила її. — Ще дужче сподобалося, — сказала вона. — Хто ви такий? Голос у неї був низький, мелодійний. Молверн любив такі голоси. — Мене звуть Тед Молверн, — відповів він. — Я мешкаю на цьому ж поверсі, в дев'ятсот тридцять сьомому. — Я… я, певно, знепритомніла. — Еге ж. Вас оглушили якимсь важким предметом, золотко. — Він пильно дивився на неї своїми блискучими очима. В кутиках його уст ховалась усмішка. Очі в неї розширились і затяглися поволокою, захисною поволокою з тьмяної емалі. — Я бачив того, хто зробив це, — докинув Молверн. — Від нього аж смерділо кокаїном. Тримайте свій пістолет. Він вийняв пістолет з кишені й простяг їй на долоні. — Певно, тепер мені доведеться вигадати для вас якусь казочку, — повільно промовила дівчина. — Мені вона ні до чого. Якщо ви вскочили в халепу, я можу допомогти вам. За однієї умови. — Якої ж? — Голос її звучав тепер холодно й гостро. — Ви скажете, хто в цьому замішаний, — спокійно відповів він. Вийнявши магазин з рукоятки пістолета, він глянув на верхній патрон. — Кулі нікельовані, га? Бачу, ви знаєтеся на зброї, золотко. — Чи не можна без «золотка»? — Та можна було б. Якби я знав, як вас звуть. Він усміхнувся до неї, підійшов до письмового столу й поклав на нього пістолет. На столі стояла оправлена в шкіру рамка з двома фотографіями. Спочатку він глянув на них побіжно, потім придивився уважніше. Миловида чорнява жінка й худий русявий чоловік з холодними очима; високий стоячий комір, широка краватка, зав'язана на великий вузол, і вузькі вилоги свідчили про те, що фотографію зроблено багато років тому. Поки Молверн стояв, утупившись поглядом у портрет, дівчина за його спиною заговорила знову. — Мене звуть Джін Едріен. Я танцівниця. Виконую
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (119) »