якому їздити до подруг, і в якому ходити до церкви, і поратись біля хати.

Зараз Радуся з сусідкою бовталися у воді, течія огортала бульбашками і лоскотала їхні засмаглі тонкі тільця. Вони вже так довго сиділи у крижаній воді, що губи їхні стали фіолетовими, зуби дрібно цокотіли, а пучки пальців поморщились. Дід думав про щось своє, серйозний і зосереджений, уже такий дорослий, кільканадцятирічний, час від часу згрібаючи з чола оберемок хвилястого русявого волосся.

Над смереками нависла смужка напівпрозорого легкого диму. Дівчата реготали, захлинаючись, і тремтіли від збудження і холоду.

А потім — зовсім невідомо, як і коли це сталося, — дід похолов від Радусиного вереску. Нажахані очі малої сусідки, її витягнуті руки у самому вирі під кладкою, там, де вода найглибша, там, де найгостріші камені на дні, там, де щороку хтось обов’язково гинув, — і Радусине світле волосся, худенькі плечі, білі п’яти.

Дід скаче з каменя на камінь, послизається, ледве втримує рівновагу, ось він уже у воді, боляче б’ється ногами, летить, захлинається, гребе. Йому здається, що течія починає пливти в протилежний бік, так повільно він наближається до виру, а дівчат уже і не видно, він тільки встигає вхопити котрусь за руку, а інша хапає його за волосся, і ось він уже під водою, отримує чимось гострим у щелепу, заковтує воду, починає втрачати свідомість, але знає, що мусить витягнути їх на берег, що інакше не можна — і таки тягне, тягне, вода й сама виштовхує його назовні, і він намацує ступнями камені, і чіпляється за них, і виносить на собі сусідську дівчинку, яка блює водою і кашляє і в якої червоні очі і бліде обличчя.

Дід знову кидається в ріку — але вже пізно. Тіло Радусі і так прибило течією до берега, і кучері її плещуться в піні, і руки безвольно звисають вздовж тіла. У неї заплющені очі і дуже спокійне личко, вона навіть трохи посміхається, хоча губи вже не фіолетові, просто білі-білі.

І дорослий, кільканадцятирічний дід кричить і плаче, реве, ридає, стогне, тре кулаком щоки і ніс, задихається, не випускаючи Радусю з обіймів.

Йому здається, що зусиллям волі він зараз — але тільки зараз, у цей самий момент — може повернути час назад, коли вирізав на круглому пустому ляльчиному личку очі і коли дівчата верещали у воді, захлинаючись від захоплення. Ось-ось, ще трохи, зовсім трохи — йому вже майже вдається це зробити.

До моменту Радусиної смерті у них була зворушлива, ніжна любов між старшим братом і молодшою сестрою. Вони сварились і боляче смикали одне одного за волосся, ділились солодощами, розповідали таємниці, шукали скарби, грались, допомагали мамі, слухали страшні історії, смішили одне одного і отримували однакові покарання від батьків-учителів, коли були однаково винними.

Але потім любов стала іншою. Думати про Радусю було боляче, а думалось про неї завжди, і тому боляче було завжди, і коли згадувався її сміх, і кучері, і долоні, і те, як вона просила показати їй осине гніздо, і як налякалась сови, і як придумувала строї для ляльки: їздити до подруг, ходити до церкви, поратись біля хати.

З кожним роком ці подробиці дедалі більше затиралися, натомість спогади про Радусю дедалі більше нагадували життєпис святої. Її кучері зробились лілейно-білими, вона світилася чистим сяйвом, поглядом уміла лікувати від найстрашніших хвороб, ніхто ніколи не чув від неї ні плачу, ні злого слова, вона пригорталась до тебе, як кошеня, і відразу на серці ставало легко і світло. Вона вміла викликати сонце взимку, а в засуху — дощ, вона найкраще співала і віддавала останнє.

Безперечно, Радуся повинна була так рано померти — такі довго не живуть. Але дідове відчуття провини від цього не зменшувалось.

Ось вам любов-провина, любов-обожнювання, любов на все життя, яка з часом стає тільки міцнішою, любов-надумування, реальніша за багато інших видів любові. Найпостійніша любов: до того, кого немає.

Розумієте, чому я кажу, що любові не існує?

Родинна історія — це інтимно, щиро і довірливо. Письменник показує своє слабке місце, пускає сльозу, витискає сльозу з читача. Він ранимий, відвертий і незахищений. Так, він заслуговує любові.

А можна виступити стриманіше, натомість, крім людяності, ненав’язливо продемонструвати власну начитаність та ерудицію. Вміння бачити в історичних персонажах живих людей, перевтілюватись і співпереживати, і відтворювати час, і розуміти епоху, і пробачати слабкість, розуміти і співчувати.

Співчувати, наприклад, Гітлерові та його трепетній любові дядька до племінниці, Ґелі Раубаль. Розуміти, чому він ховав її у просторому й світлому помешканні на Принцреґентштрассе в Мюнхені, дратуючись іноді через те, що вона заважала йому працювати, виспівуючи високим голосом оперні арії у напівпорожніх кімнатах з високими стелями і холодними диванами. Уявляти, як він шукає нервовим собачим поглядом її світлу акуратну голівку у натовпі — десь на мітингу, конференції, в кав’ярні або в театрі, як він боїться її втратити, як непокоїться, що у неї таки є щось з Емілем Морісом.

Або відчувати гіркуватий присмак у роті Інґеборґ Бахман — присмак від сигарет чи від того, що Фріш таки написав про неї, а вона навіть не мала права просити його не робити цього, чи від того, що Целян перед смертю наковтався брудних вод Сени, чи просто від римського повітря, хоча домішки кокаїну й марихуани в ньому знайдуть щойно через сорок років.

Чи вірити, що Андрій Головко, хрестоматійний радянський письменник, вчинив таки правильно, застреливши дочку і дружину. Тому що любов виправдовує все, а він же любив їх по-справжньому. Те, що він їх застрелив, — найкраще того свідчення. Адже міг повернутись до Школи червоних старшин — а Тетяна привела б іншого, і той інший називав би її «косулею» і гладив дочку по голові.

Любов розкошує, коли навколо багато крові, ран, диму і отрути. Якщо скоритись її бажанням, згодом вона може й винагородити: наприклад, подарувати дитину від санітарки у психіатричній лікарні.

Любов добре фарширувати містикою, пророцтвами і знаками. Вона чудово себе почуває серед ненависті, помсти і жорстокості.

Чесний письменник не прикрашатиме любов кремовими трояндами. Він напише: «Чоловік тети Стефи приходив з роботи п’яний, бив її залізним ланцом і лягав спати, виставивши ноги в шкарпетках, подертих на великих пальцях. Тета Стефа смажила йому деруни і набирала великою кохлею компот з аґресту». Чесний письменник то хоче показати весь трагізм та марність любові й життя взагалі, то натякає, що побут не здатен знищити любов.

Письменник з психологічним ухилом шукатиме травми, пояснення та найтонші зв’язки. Він зробить із любові психологічний трилер,