говорити, є лише її справою — і більше нічиєю.

Саме під час однієї з таких прогулянок Ральф уперше усвідомив, що з Едом Діпно, який живе з ним на одній вулиці, щось негаразд.

2.

Того дня Ральф пройшов набагато більше, ніж зазвичай, — можливо, тому, що грозові хмари закрили сонце й над Деррі повіяло прохолодою. Ральфа огорнула якась подоба трансу: ні про що не думав, ні на що не дивився, крім запилюжених носаків своїх черевиків, коли літак із Бостона — «Юнайтед-747», йдучи на посадку, стрімко пролетів у нього над головою і хрипке виття реактивних двигунів повернуло його до тями.

Він дивився, як літак пролетів над старою залізничною колією та загорожею, що визначала межі аеропорту, дивився, як той наблизився до злітно-посадочної смуги і, торкнувшись шасі землі, випустив блакитні струмки диму. Ральф глянув на годинника, відзначивши про себе, що літак спізнився, тоді зиркнув на жовтогарячий дах закладу Говарда Джонсона трохи далі при дорозі. Так, у стані трансу, він пройшов більше п’яти кілометрів, навіть не помітивши, як швидко промайнув час. «Час Керолайн», — пробурмотів внутрішній голос.

Так-так, час Керолайн. Вона вдома і тепер лічить хвилини, щоб прийняти дарвон, а чоловіка нема, він зайшов так далеко… Він майже на півдорозі до Ньюпорта.

Ральф глянув угору й уперше по-справжньому побачив пурпурово-синюшні блискавки, що прорізали небо над аеропортом. Зовсім не факт, що буде дощ, принаймні не зараз, але якщо дощ все-таки піде, він неодмінно змокне, а сховатися можна лише на майданчику для пікніків біля злітно-посадочної смуги № 3, та й там лише стара й пропахла пивом альтанка.

Ральф ще раз глянув на жовтогарячий дах, тоді намацав у правій кишені пачку рахунків, перехоплених маленьким сірим затиском, подарованим Керолайн до його шістдесятиріччя.

Ніщо не заважало Ральфові дійти до закладу Говарда Джонсона й викликати таксі… Крім, мабуть, думки про те, яким поглядом може нагородити його таксист. Старий дурень, — можуть сказати очі в дзеркалі заднього огляду. Старий дурень, що забрів далі ніж слід у такий спекотний день. Якби ти плавав, то напевно потонув би.

«Це параноя, Ральфе», — сказав йому внутрішній голос, і тепер цей дещо занудний, але доброзичливий заступницький тон змусив Ральфа згадати про Біллі Мак-Ґоверна.

Що ж, може, й так. Принаймні він покладеться на удачу й повернеться додому пішки.

«А якщо це буде не просто дощ? Торік у серпні випав такий град, що повибивало майже всі вікна в будинках у західній частині міста».

— Нехай буде град, — мовив уголос Ральф. — Мене не так і легко настрахати.

Ральф повільно рушив до міста, здіймаючи носаками черевиків легкі хмарини пилу. Із заходу, де нагромаджувалися хмари, почулися перші гуркоти грому. Сонце, хоча й заховане за хмарами, все ще воліло не здаватися без боротьби — воно облямовувало краї хмар діамантовими смугами і визирало у випадкові просвіти фрагментованим променем кінопроектора. Ральф був задоволеним, що вирішив повернутися пішки, незважаючи на втому в ногах і ниючий біль у попереку.

«Принаймні сьогодні вночі, — подумав він, — я напевно буду спати. Спати як убитий».

Злітне поле — акри висохлої бурої трави із врослими в неї іржавими рейками, що залишилися тут, немов сліди давньої катастрофи, — тепер було ліворуч від нього. Удалині за дротяною сіткою загорожі він бачив «Юнайтед-747» завбільшки з іграшковий літачок, той їхав до терміналу, що належав двом авіакомпаніям — «Юнайтед» і «Дельта». Погляд Ральфа зупинився ще на одному засобі пересування — це був автомобіль, що від’їжджав від головного авіаційного терміналу, розташованого посейбіч поля. Авто рушило до службового виїзду на Гарріс-авеню. Останнім часом Ральф часто спостерігав за автами, що в’їжджали і виїжджали звідти; майданчик для пікніків, де збиралися Старі Шкапи Гарріс-авеню, був метрів за шістдесят від цього місця. Оскільки машина наблизилась до воріт, він упізнав «датсун» Еда й Елен Діпно… І раптом зрозумів, що автомобіль справді рухається.

Ральф вийшов на узбіччя, не усвідомлюючи, що неспокійно стискає кулаки, поки маленьке коричневе авто під’їжджало до зачинених воріт. Для того, щоб відчинити ворота ззовні, необхідна спеціальна картка-ключ; ізсередини ж усю роботу виконував фотоелемент. Однак він установлений близько до воріт, дуже близько, а на швидкості, з якою їхав «датсун»… Лише в останню мить (чи Ральфові це тільки здалося) коричневе авто різко загальмувало, з-під коліс зметнулася хмарина блакитного диму, нагадавши Ральфові недавню посадку літака, і коли ворота почали повільно відчинятися, кулаки Ральфа розтиснулися.

З боку водія у вікні з’явилася рука й люто замахала, намагаючись, мабуть, у такий спосіб переконати ворота відчинитися швидше. Це було настільки абсурдно, що Ральф посміхнувся. Однак посмішка майже одразу згасла. Освіжаючий вітерець із заходу, звідки насувалися грозові хмари, приніс пронизливий крик водія «датсуна»:

— Сучий сину! Відсмокчи прутня, вилупку! І давай, ворушись, трахана жопо! Швидше! Прутнегон довбаний! Гівно щуряче!

— Не може бути, що це Ед Діпно, — пробурмотів Ральф. Він пішов далі, навіть не усвідомлюючи цього. — Не може бути.

Ед працював хіміком-дослідником у лабораторіях Гокінґа у Фреш-Гарборі, Ральф знав його як напрочуд доброзичливого чолов’ягу. Їм із Керолайн дуже подобалася Елен — Едова дружина, а їхнє маля Наталі вони просто обожнювали. Зустріч із Наталі була однією з небагатьох подій, які могли відволікти Керолайн від її теперішнього стану, і відчуваючи це, Елен частенько брала дівчинку з собою. Ед ніколи не заперечував.

Ральф знав, що є чоловіки, яких дратує, якщо їхні дружини бігають до стареньких сусідів щоразу, коли дитина втнула що-небудь цікавеньке, — тим паче, якщо хтось із цих сусідів хворий… Ральфові здавалося, що Ед не зможе заснути всю ніч, якщо змушений буде послати когось до дідька, але…

— Йолопе недокоханий! Чи ти відчинишся коли-небудь?! Воруши свою протухлу жопу! Міксер для піхви!

…але голос справді був Еда. Навіть на відстані двохсот-трьохсот метрів важко було помилитися. Тепер водій «датсуна» тиснув на акселератор, як дитина, що тисне на важіль силоміра, чекаючи, коли загориться зелене світло. З вихлопної труби вилітали клуби диму. Як тільки ворота відчинилися для проїзду, «датсун» рвонув, і Ральф нарешті зміг побачити водія. Той був достатньо близько, щоб міг виникнути сумнів: за кермом таки Ед.

«Датсун» підстрибував на ямах небрукованого відрізка дороги між воротами і шосе. Пролунав різкий гудок, і Ральф устиг помітити, як синій «форд-рейнджер», що рухався на захід, вильнув убік,