А після обіду – знову Вистава.
Звичка, подумав Лодж. Навіть зараз, коли все йде шкереберть, вони дотримуються звичок.
Вони перевдягнуться на обід, вони гратимуть у Виставі. А завтра прийдуть до своїх лабораторій і знову працюватимуть, та робота їхня буде марною, бо мета, досягненню якої вони віддали усі свої професійні знання, перестала для них існувати, вона спалена жахом, протиріччями, що роздирають душу, смертю одного з них, привидами.
Хтось торкнувся його ліктя, і Лодж побачив, що поряд стоїть Форестер.
– Ну то як, Кенте?
– Як ви себе почуваєте?
– Нормально, – відповів Лодж і, трохи помовчавши, додав: – Ви, безумовно, розумієте, що це кінець.
– Ми ще повоюємо, – промовив Форестер.
Лодж похитав головою.
– Тільки не я. Хіба що ви, адже ви молодші за мене. Я згорів разом з усіма.
IX
Вистава почалася з того, на чому урвалася напередодні: всі герої на екрані, з’являється Юна Красуня, а Бідний Філософ, самовдоволено потираючи руки, промовляє:
– Як чудово! Нарешті ми всі зібрались.
ЮНА КРАСУНЯ (не дуже впевнено тримаючись на ногах). Послухайте, Філософе, я й сама знаю, що спізнилася, та не треба на цьому наголошувати. Звичайно, ми всі тут. А мене затримали важливі справи.
СІЛЬСЬКИЙ ДЖЕНДЖИК (вбік, по-селянськи лукаво). Джин і гральний автомат.
ІНОПЛАНЕТНЕ ЧУДОВИСЬКО (виткнувши голову з-за дерева). Тск хрстлгі вглатер, тск…
А з Виставою щось негаразд, подумав Лодж.
Був у ній якийсь дефект, щось неправильне, щось жахливо чуже й незвичне: таке, від чого проймає дрож, навіть коли це чуже неможливо визначити.
Щось було негаразд і з Філософом, причому непокоїла не його присутність на екрані, а щось зовсім інше, незрозуміле. Дивно зміненими здавалися Юна Красуня, Звичайний Юнак, Чарівна Бестія і всі решта.
Дуже змінився й Сільський Дженджик, а він, Бейярд Лодж, знав Сільського Дженджика, мов свої п’ять пальців – знав кожну звивину його мозку, його думки, мрії, таємні бажання, його грубувату пиху, самовдоволений регіт, пекуче почуття неповноцінності, яке спонукало його в ім’я самоствердження займатися постійно звеличуванням власної персони.
Він знав його як щось значиміше, ніж уявний образ, знав його краще, ніж будь-яку іншу людину, більше, ніж друга.
Та цього вечора Сільський Дженджик помітно віддалився від нього, ніби обірвав невидимі ниточки, за допомогою яких ним керували, здобув деяку самостійність, і в цій самостійності пробивалися перші паростки повної незалежності.
Філософ говорив далі:
– Та я не міг замовчати той факт, що зібрались ми тут у повному складі. Адже один із нас помер…
Глядачі завмерли – не чути ані зітхання, ані шарудіння, ніхто навіть не здригнувся, хоча нерви їхні натяглися, мов струни.
– Ми – це совість, – промовив Вусатий Злодій. – Відображена совість, що набрала нашого вигляду і грає наші ролі…
– Совість людства, – додав Сільський Дженджик.
Лодж мимоволі підвівся.
“Я не примушував його вимовляти це. Я не хотів, щоб він говорив це. Я тільки подумав. Милосердний боже, я ж тільки подумав, тільки подумав!”
Тепер він зрозумів причину незвичності сьогоднішньої вистави. Нарешті він зрозумів, у чому дивність героїв.
Вони були не на екрані! Вони стояли на сцені, на маленькій сцені попереду екрана!
Це не були вже спроектовані на екран уявні образи, а істоти з плоті й крові. Створені думкою маріонетки, що раптово ожили.
Він похолов і завмер, усвідомивши, що лише однією силою думки – силою думки в поєднанні з таємничими і безмежними можливостями електроніки – Людина створила життя!
Новий підхід, сказав тоді Мейтленд.
Новий підхід!
Вони зазнали поразки в роботі, але отримали перемогу, граючи в години дозвілля, і віднині відпаде необхідність у спеціальних групах вчених, що ведуть дослідження в тій похмурій місцевості, де межа між живим і неживим надто химерна. Адже тепер, для того, щоб створити людино-монстра, досить буде сісти перед екраном і вигадати його – кістка за кісткою, волосинка за волосинкою, його мозок, нутрощі, особливі якості організму і все таке інше. Так на світ з’являться мільйони монстрів для заселення планет. І ці потвори будуть людьми, бо їх, за розробленими заздалегідь проектами, створять їхні брати по розуму, людські істоти.
Наближається хвилина, коли герої зійдуть зі сцени в зал і перемішаються з глядачами. Що вчинять їхні творці? Знавісніють від жаху, заволають, чи збожеволіють?
Що він, Бейярд Лодж, скаже Сільському Дженджикові?
Що він взагалі може сказати йому?
І – а це набагато важливіше – про що заговорить із ним сам Дженджик?
Лодж сидів, не маючи змоги поворухнутися, промовити хоча б слово чи якимось іншим звуком попередити інших. Він сидів, чекаючи миті, коли вони зійдуть зі сцени в залу.
Примечания
1
Клаустрофобія – хворобливий страх перебувати в замкненому приміщенні.
(обратно)