Литвек - электронная библиотека >> Рей Дуглас Бредбері >> Научная Фантастика и др. >> Про блукання вічні та про Землю

Рей Бредбері ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ ТА ПРО ЗЕМЛЮ

Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, які ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.

– От і все, – промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. – Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка.

2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць – та кому ж це до снаги! Багато хто брався – і жоден сучасний автор не зміг. Космос надто безмежний, думав він, міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Але інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя.

Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався ніхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку…

О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.

– Приїздіть негайно! – кричав він.

Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті – скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.

– Дивіться, – нарешті проказав він, – ось книга, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятисотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе повітря. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтіморі, в лікарні Джона Гопкінса, від стародавньої страшної хвороби – пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.

Присутні подивилися на книгу.

“Озирнися на дім, ангеле”.

Старий Філд поклав на стіл ще три книжки цього автора. “Про час і про річку”, “Павутиння й бескид”, “Тобі вже не повернутися додому”.

– Їх написав Томас Вулф, – сказав. – Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.

– Та невже ви запросили нас лише для того, Щоб показати книжки якогось мерця? – здивувалися друзі.

– Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.

– А ви, либонь, трохи запізнилися, – зауважив професор Боултон.

– Е, ні! – відрубав старий. – Я не дозволю дійсності обікрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так?

– Так, на кілька років, але ж не на століття…

– А ми доможемося століть! І ви всі, – він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, – допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф.

Всі вклякли з подиву.

– Еге ж, – підтвердив старий. – Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса буде змальований так, як це може лише Томас Вулф!

Усі пішли.

Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе:

– Авжеж, авжеж! Том – от хто нам потрібен. Саме він підхожий хлопець для цього діла.

Повільно сотався місяць. Дні ніяк не хотіли розставатися з календарем, нескінченно тяглися тижні, й Генрі Уїльям Філд ладен був завити з відчаю.

Одного разу, наприкінці місяця, він прокинувся опівночі – торохтів телефон. Філд простяг руку в пітьмі.

– Слухаю.

– Це професор Боултон.

– Так, професоре.

– Я залишаю вас через годину.

– Залишаєте? Як це? Ви що, кидаєте роботу? Це неможливо!

– Перепрошую, пане Філд. Залишаю – значить, залишаю.

– То ви насправді вирушаєте?

– Через годину.

– В тисяча дев’ятсот тридцять восьмий? У п’ятнадцяте вересня?

– Так.

– Ви точно записали дату? А раптом ви з’явитесь, коли він уже помре? Зважайте, аби не запізнитися! Спробуйте дістатися туди трохи раніше, скажімо, за годину до його смерті.

– Добре.

– Я так хвилююся, ледь тримаю трубку. Хай вам щастить, Боултоне! Доставте його сюди цілим і здоровим.

– Дякую, сер. До побачення.

У трубці клацнуло.

Генрі Уїльям Філд не спав. Ніч відлічувала хвилини. Він думав про Тома Вулфа наче про давно втраченого брата, якого треба підняти живого з-під холодного надгробка, повернути йому плоть і кров, горіння й слово. І щоразу він здригався, думаючи про Боултона, якого вітер Часу несе назад, до інших календарів, до інших облич.

“Томе, – думав він у півсні з безсилою ніжністю, мов батько, що кличе улюбленого, давно втраченого сина, – Томе, де ти зараз? Приходь, ми тобі допоможемо, ти обов’язково мусиш прийти, ти нам украй потрібний! Мені це не до снаги, Томе, і жодному з нас, нинішніх, не до снаги. Коли я вже сам не можу дати цьому раду, то хоч допоможу тобі. У нас ти зможеш жартома гратися ракетами, Томе, ось тобі зірки – пригорщі кольорових скляночок. Бери, що тобі до вподоби, у нас усе є. Тобі сподобається наше горіння, сподобаються наші мандри, – вони створені для тебе. Ми, нинішні, жалюгідні графомани, Томе, я читав усіх, і жодного не порівняти з тобою. Я осилив цілу купу їхніх творів, Томе, і ніде й на мить не відчув Простору – для цього нам потрібний ти! То дай старому те, чого він прагнув усе життя, адже – свідок бог! – я завжди сподівався, що чи я сам, чи хтось інший напише нарешті велику книгу про зірки, – і марно сподівався. Хоч би який ти був сьогоднішньої ночі, Томе, покажи, на що ти здатний. Ти збирався створити цю книгу. Критики кажуть – ця чудова книга вже склалася в твоїй голові, та нараз твоє життя обірвалося. І тепер, коли ти маєш нагоду, Томе, невже не скористаєшся з неї? Адже ти послухаєш і прийдеш до нас сьогодні вночі, будеш тут уранці, коли я прокинусь, чи не так, Томе?”

Філд склепив повіки; замовк його