Джером Девід Селінджер
У ЧОВНІ
Був початок п’ятої того осіннього дня, коли надворі панує бабине літо. Уже двадцятий раз після обіду Сандра, кухарка, глянула з вікна у бік озера і відвернулась, стиснувши губи. Відійшовши від вікна цього разу, вона неуважно розв’язала і знов зав’язала на собі фартух. Намагалася затягнути його якнайтугіше, наскільки дозволяла її чимала талія. Потім повернулась до кухонного столу і сіла навпроти місіс Снелл. Та вже закінчила з прибиранням і прасуванням та, як зазвичай, пила чай, перш ніж рушити до автобусної зупинки. Місіс Снелл була у капелюшку. Цю цікаву споруду з чорного фетру вона носила не лише протягом усього минулого літа, а вже три літа поспіль — у будь-яку спеку, за будь-яких обставин, схиляючись над незліченними прасувальними дошками та орудуючи незліченними пилососами. Значок «Гетті Карнеґі»[1] ще тримався на підкладці, вже поблідлий, але, сміливо можна сказати, нездоланний. — Я не збираюсь переживати через це, — мабуть, уже п’ятий чи шостий раз оголосила Сандра, звертаючись як до місіс Снелл, так і до самої себе. — Я вирішила, що не переживатиму. А що? — І правильно, — сказала місіс Снелл. — Я б теж не стала. Ніколи не стала б. Передай-но мені мою сумку, люба. Шкіряна сумка, жахливо обтерта, але з не менш серйозним значком усередині, ніж на підкладці шляпки, лежала на буфеті. Сандрі вдалось дотягтись до неї не підводячись. Вона передала сумку через стіл місіс Снелл, яка відкрила її і дістала пачку ментолових сигарет та коробочку сірників зі значком «Сторк-клаб». Місіс Снелл запалила, потім піднесла свою чашечку з чаєм до губ, але відразу поставила її назад на підставку. — Якщо цей чай не поспішить і не прочахне, я пропущу свій автобус. Вона поглянула на Сандру, що тоскно дивилась кудись у напрямку мідних каструль навпроти стіни. — Перестань переживати через це, — звеліла місіс Снелл. — Щось хороше буде від твого переживання? Скаже він їй чи не скаже. Ось і все. То чого ж переживати? — Я й не переживаю через це, — відказала Сандра. — Останнє, що я робитиму — це переживатиму через це. Тільки ж мене до божевілля доводить те, як ця дитина никає по всьому будинку. І його ж не чути зовсім. Он тільки вчора я лущила боби, якраз біля цього столу, і мало не наступила на його руку. Він сидів під столом. — Так. Та я б не переживала через це. — Мусиш зважувати кожне слово, що кажеш поруч з ним, — сказала Сандра. — Це до божевілля доводить. — Досі не можна пити це, — сказала місіс Снелл. — …Це жахливо. Мусиш зважувати кожне слово, що кажеш і все інше. — Це до божевілля доводить! Ось що я маю на увазі. Я вже напівбожевільна. — Сандра витерла уявні крихти з коліна і пирхнула. — І це чотирирічна дитина! — А виглядає ж хорошою дитиною, — сказала місіс Снелл. — Його великі коричневі очі і все таке. Сандра знову пирхнула: — У нього ніс такий же, як у батька. — Вона підняла свою чашку і відпила з неї без труднощів. — Я не розумію, чого вони збираються залишатись тут увесь жовтень, — сказала вона невдоволено і поставила чашку. — Я кажу, що ніхто ж з них уже не ходить до води. Вона не ходить, він не ходить, і дитина не ходить. Ніхто тепер не ходить. Навіть не витягують більше того безглуздого човна. Думаю, що вони викинули на нього чималі гроші. — Не розумію, як ти п’єш свій чай, я свій пити не можу. Сандра вороже втупилась у протилежну стіну. — Як би я була рада повернутись до міста. Без жартів. Ненавиджу це божевільне місце. — Вона неприязно глянула на місіс Снелл. — У тебе ніяких проблем, ти живеш тут увесь рік. У вас тут знайомства і все таке. Ти не переймаєшся. — Я таки вип’ю цей чай, навіть якщо це мене вб’є, — сказала місіс Снелл і подивилась на годинник, що був над електричним каміном. — А що б ти робила на моєму місці? — раптом запитала Сандра. — Що б ти робила? Кажи правду. У таких питаннях місіс Снелл почувалась як риба у воді. Вона відставила чашку з чаєм. — Так. По-перше, — сказала вона, — я б не переживала через це. Що я зробила б, то це пошукала б іншу… — Я не переживаю через це, — перебила Сандра. — Я це знаю, та що я зробила б, то це знайшла б собі… Відчинились подвійні двері з вітальні, і Бу-Бу[2] Танненбаум, господиня будинку, увійшла до кухні. Це була маленька, з худенькими стегнами, жіночка років двадцяти п’яти. У неї було безбарвне і ламке волосся, закладене назад за великі вуха, зовсім не за модою. На ній були джинси до колін, чорний пуловер з високим коміром, шкарпетки та тапці. Незважаючи на прізвисько, незважаючи на її негарність, вона була — з погляду на незабутнє, непомірно вразливе, маленьке личко — чудовою жінкою. Вона рушила прямо до холодильника, відкрила його. Коли вона дивилася всередину, розставивши ноги на поклавши руки на коліна, то немелодійно насвистувала крізь зуби і ледь помітно погойдувалась під цей свист. Сандра та місіс Снелл мовчали. Місіс Снелл неспішно вийняла сигарету з уст. — Сандро… — Так, пані? — Сандра стривожено поглянула поверх шляпки місіс Снелл. — Що, більше не залишилось пікулів? Я хотіла віднести йому. — Він усе з’їв, — швидко відповіла Сандра. — З’їв перед тим, як лягати спати вчора увечері. Там тільки дві штуки залишалось. — Ага. Добре, я тоді куплю ще, коли йтиму на станцію. Думала, може, вдасться виманити його з човна. — Бу-Бу зачинила двері холодильника підійшла до вікна у бік озера. — Ще щось потрібно? — запитала вона від вікна. — Тільки хліб. — Я залишила вам чек на столі у холі, місіс Снелл. Дякую. — Добре, — сказала місіс Снелл. — я чула, Лайонел збирався втекти знову. — Вона хихикнула. — Щось схоже на те, — сказала Бу-Бу і засунула долоні у задні кишені джинсів. — Зрештою, далеко він не бігає, — сказала місіс Снелл і знову хихикнула. Бу-Бу повільно повернулась, тепер вона вже не стояла спиною до жінок за столом. — Ні, — сказала вона. — І заклала пасмо волосся назад за вухо. Продовжила детальніше: — Він утікає регулярно, відколи йому виповнилось два роки. Та ніколи надто далеко. Здається, найдалі, куди він діставався — у місті, у всякому разі — до Меллу[3] у Центральному парку. Лише кілька кварталів від дому. Найближче — до входу у наш будинок. Там і тинявся, щоб попрощатися з батьком. Обоє жінок за столом засміялись. — Мелл — це місце, де всі катаються на ковзанах, у Нью-Йорку, — пояснила Сандра дуже дружньо місіс Снелл. — Діти й усі інші. — Ясно, — сказала місіс Снелл. — Йому було тільки три. Це сталось минулого року, — сказала Бу-Бу і дістала пачку сигарет та коробку сірників з бокової кишені