перепитала Бу-Бу.
— Я не обіцяв.
— Ні, ти обіцяв. Ти певно обіцяв.
Лайонел знову заходився керувати човном.
— Якщо ти адмірал, — сказав він, — то де твій флот?
— Мій флот. Я рада, що ти запитав мене про це, — сказала Бу-Бу і спробувала простягнути у човен ноги.
— Забирайся геть! — звелів Лайонел, але без крику і не підіймаючи очей. — Ніхто не може заходити сюди.
— Не можна? — Нога Бу-Бу вже майже торкнулась носу човна. Вона слухняно забрала її. — Ніхто взагалі не може? — Вона знову сіла по-індіанськи. — Чому не можна?
Лайонелова відповідь була повною, але знову не надто гучною.
— Що? — перепитала Бу-Бу.
— Тому що не дозволяється.
Бу-Бу, не зводячи очей з хлопчика, мовчала не менше хвилини.
— Мені прикро чути це, — сказала вона нарешті. — Мені було б дуже приємно сісти до тебе у човен. Я так скучила за тобою. Я так рідко тебе бачу. Протягом цілого дня у будинку я самотня і мені ні з ким поговорити.
Лайонел не відпускав румпель. Він придивлявся до його дерев’яної ручки.
— Ти можеш поговорити з Сандрою, — сказав він.
— Сандра зайнята, — сказала Бу-Бу. — Та в будь-якому разі, я не хочу говорити з Сандрою, я хочу говорити з тобою. Я хочу сісти у твій човен і поговорити з тобою.
— Ти можеш говорити звідти.
— Що?
— Ти можеш говорити звідти.
— Ні, не можу. Тут завелика відстань. Я маю бути ближче.
Лайонел повернув румпель.
— Ніхто не може заходити сюди, — сказав він.
— Що?
— Ніхто не може заходити сюди.
— Добре, тоді розкажи мені, чому ти втікаєш з дому? — запитала Бу-Бу. — Після того, як пообіцяв мені, що більше не будеш?
На дні човна біля стернового сидіння лежали окуляри для підводного плавання. У відповідь Лайонел затис їх між великим та другим пальцем правої ноги та спритним коротким рухом ноги перекинув окуляри за борт. Вони вмить потонули.
— Це гарно. Це конструктивно, — сказала Бу-Бу. — Вони належали твоєму дядьку Веббу. Він буде дуже задоволений. — Вона вийняла свою сигарету. — Колись вони належали твоєму дядьку Сеймуру.
— Мене не обходить.
— Я бачу. Бачу, що не обходить, — сказала Бу-Бу. Її сигарета стирчала криво між її пальцями; вона тліла небезпечно близько до суглоба. Відчувши опік, вона викинула сигарету в озеро. Потім вона дістала щось із бокової кишені. Це був пакунок, розміром з колоду карт, загорнутий у білий папір і перев’язаний зеленою стрічкою.
— Це зв’язка ключів, — сказала вона, коли відчула, що очі хлопчика дивляться на неї. — Схожа на таткову, але в ній набагато більше ключів, ніж там. Вона має десять ключів.
Лайонел посунувся уперед на сидінні, відпустивши румпель. Він розставив руки, щоб спіймати, і промовив:
— Кинеш їх? Будь ласка…
— Почекай хвилинку, сонечко. Я маю трохи подумати, що робити. Я мушу кинути ці ключі в озеро.
Лайонел витріщився на неї, роззявивши рота. Потім закрив рот.
— Вони мої, — сказав він не дуже певно.
Бу-Бу знизала плечима, дивлячись на нього.
— Мене це не обходить.
Лайонел повільно сів назад на сидіння, дивлячись на матір, і знову взявся за румпель. Видно було, що він зосереджено міркує, чого й хотіла матір.
— Ось, — Бу-Бу кинула пакунок. Він упав прямо на його коліна.
Лайонел подививсь на нього на колінах, підняв і подивився на нього у руці і викинув його в озеро. Потім відразу подивився на Бу-Бу, в очах його світився не виклик, а сльози. Ще мить, і його вуста викривились у горизонтальну вісімку, і він нестримно заридав.
Бу-Бу підвелася обережно, наче глядач у театрі, що в нього заніміла нога, ступила у човен. За мить вона була на стерновому сидінні з керманичем на своїх колінах. Вона гойдала його, цілувала в потилицю і повідомлялайому деякі важливі речі.
— Моряки не плачуть, любий. Моряки ніколи не плачуть. Тільки, коли їхній корабель йде на дно. Або коли вони пливуть на плоту після катастрофи і їм нічого пити, окрім…
— Сандра… сказала місіс Снелл… що наш тато здоровий… брудний… жидюга.
Бу-Бу пересмикнуло, але вона зняла хлопчика з колін, поставила його прямо перед собою й прибрала пасмо волосся з його чола.
— Справді так сказала?
Лайонел завзято закивав головою. Він підступив ближче, плачучи, і став між колінами матері.
— Ну, це ще не надто страшно, — сказала Бу-Бу, міцно стискаючи його колінами й обіймаючи. — Це не найгірше, що могло статись. — Вона ніжно куснула край його вуха. — Чи знаєш ти, що таке жидюга, любий?
Лайонел все ще не бажав чи не міг говорити. У будь-якому разі він почекав, доки гикавка — наслідок плачу — трохи вщухла. Потім він таки відповів, приглушено, але розбірливо, прямо у теплу шию Бу-Бу.
— Жидюга це жидюга — той, хто ні з ким не хоче ділитися,[6] — сказав він.
Щоб краще бачити сина, Бу-Бу легенько відсунула його від себе. Потім раптово запхнула руку йому ззаду в штанці, він навіть злякався, але вона тільки підіткнула його сорочку.
— Сказати тобі, що ми зробимо? — запитала вона. — Ми поїдемо в місто і візьмемо пікулів і хліба, і будемо їсти пікулі прямо в машині, а потім ми поїдемо на станцію і зустрінемо татка, а потім ми привеземо татка додому і попросимо його покатати нас у човні. І ти допоможеш йому вітрила. Добре?
— Добре, — сказав Лайонел.
Вони не пішли до будинку. Вони побігли наввипередки. Лайонел прибіг перший.
ЛитВек: бестселлеры недели
