Джером Девід Селінджер
ЧУДОВИЙ ДЕНЬ ДЛЯ РИБКИ-БАНАНКИ

Передмова

Це перше оповідання зі збірки «Дев’ять оповідань». Назва збірки мотивується принципами давньоіндійської поетики. Кожному оповіданню відповідає одне з дев’яти почуттів, що, відповідно, викликають одну з дев’яти реакцій у читача. Перше почуття — це кохання або чуттєва любов, що має викликати еротичний настій у читача. У цьому аспекті можна розглядають дане оповідання (Галинская И.Л. Философские и эстетические основы поэтики Сэлинджера. М., 1975). Проте це не основна його тема. На першому плані тут знаходиться конфлікт героя і реальності, але вже на більш високому рівні ніж у Голдена Колфілда. Це вже духовний конфлікт. Сеймур — ключова фігура у циклі про Ґлассів, тим більш знаково, що перший твір циклу розповідає про смерть головного героя. Він своєрідний наставник і учитель своїх молодших братів і сестер у їхніх духовних пошуках. Пошуки ці ведуться переважно у буддизмі та індуїзмі, але у цьому оповіданні вони немовби залишаються за кадром. Тут тонко малюється глибока душевна драма, яку майже не помітно зовні. Усі вчинки героя серйозно вмотивовані, хоч спершу і видаються незрозумілими. Сеймур не в змозі витримати фальшивість світу і, зрештою, зривається. Хоча лише наприкінці оповідання: «Якщо хочете дивитись на мої ноги, так і скажіть… Та не будьте ж, чорт забирай, боягузкою!». Як і Голдена, його депресію частково розвіює маленька дівчинка, Сибілла. Її плавання океаном на гумовому матраці має глибоке символічне значення, тут помітна паралель з романом «Ловець у житі», з мрією Голдена ловити дітей у полі жита. Передається відчуття беззахисності людини у велетенському світі. Швидше за все, океан слід розуміти як суспільство, а рибок-бананок як рядових людей (phoney, за термінологією Голдена), що не здатні на духовне життя, що сповнені лицемірства, гонитвою за доларом. Проте це лише один із варіантів трактування, Селінджер залишає великий простір для припущень. Сеймур водночас і ненавидить цей світ, і хоче бути його частиною. Він не тікає, як Голден. Його одруження з Мюріель було спробою з’єднання з суспільством. Воно стало провалом, останньою краплею. Він не зміг витримати те, що ненавидить, так близько, у людині яку кохає. Мюріель схожа на місток між ним і ворожим йому світом, який у оповідання представляють, перш за все, її батьки. Проте вона ближча саме до них, а не до Сеймура. У цьому оповіданні багато що замовчано, залишилось за кадром. Ми можемо дізнатись про ті події лише з інших творів (повісті «Вище крокви, будівничі» — про одруження Сеймура та повісті «Сеймур: Вступ»).

Чудовий день для рибки-бананки^[1]

У готелі перебувало дев’яносто сім нью-йоркських рекламних агентів, котрі окупували міжміський телефонний зв’язок. Через це дівчина з 507 номеру змушена була прочекати із дванадцятої до пів на третю, доки її з’єднали. Проте час вона не марнувала. Вона прочитала статтю з жіночого кишенькового журнальчика, що називалась «Секс: задоволення чи пекло». Вона помила свій гребінець і щітку. Вона відчистила пляму на спідниці від її бежевого костюму із «Саксу».^[2] Вона вискубнула дві нові волосинки на її родимці. Коли оператор подзвонив у кімнату, вона сиділа на підвіконні і вже майже закінчила лакувати нігті лівої руки.

Вона була з тих дівчат, що не полишають справ через телефонні дзвінки. Її вигляд немов говорив, що, відколи вона стала дорослою, телефон у неї дзвонить безперестанку.

Поки телефон розривався, вона ретельно проводила щіточкою для лакування по нігтю свого мізинця, підкреслюючи краї лунки. Потім закрила пляшечку з лаком і, піднімаючись, помахала ще не висохлою лівою рукою туди-сюди у повітрі. Іншою рукою вона підняла переповнену попільничку із підвіконня та перейшла з нею до нічного столика, де стояв телефон. Вона сіла на одну частину вже прибраного подвійного ліжка і підняла трубку після п’ятого-шостого сигналу.

— Алло, — промовила вона, тримаючи розведені пальці лівої руки на відстані від її білого шовкового халату, крім якого на ній нічого не було, за виключенням тапців — персні залишились у ванній.

— З’єдную вас із Нью-Йорком, місіс Ґласс, — сказав оператор.

— Дякую, — мовила дівчина і розчистила на нічному столику місце для попільнички.

Пролунав жіночий голос:

— Мюріель? Це ти?

Дівчина відсунула трубку трохи далі від вуха.

— Так, мамо. Як ти?

— Я хвилююсь за тебе до безтями. Чому ти не телефонувала? З тобою все гаразд?

— Я пробувала минулого вечора та позаминулого. Телефон тут…

— З тобою все гаразд, Мюріель?

Дівчина відсунула трубку ще далі:

— Усе добре. Лише спекотно. Це найспекотніший день, що був у Флориді з…

— Чому ти не телефонувала мені? Я хвилювалась через…

— Мамо, люба, не кричи до мене. Я тебе прекрасно чую, — сказала дівчина. — Я дзвонила тобі двічі минулого вечора. Й один раз перед…

— Я ж казала твоєму батьку, що ти, мабуть, дзвонитимеш учора ввечері. Але ж ні, він все одно… З тобою все гаразд, Мюріель? Кажи мені правду.

— Усе добре. І досить запитувати мене про це.

— Коли ви туди дістались?

— Не знаю. У середу вранці. Рано.

— Хто керував?

— Він, — сказала дівчина. — І не хвилюйся. Він керував дуже обережно. Я була здивована.

— Він керував? Мюріель, ти дала мені слово, що…

— Мамо, — перебила дівчина, — я вже сказала тобі. Він керував дуже обережно. Не більше п'ятдесяти на годину протягом усього шляху, якщо хочеш знати.

— І не затівав ніяких отих витівок з деревами?

— Я сказала, що він керував дуже обережно, мамо. Досить вже. Я попросила його триматись білої лінії і все таке, він зрозумів, що я хочу і послухавсь. Він навіть намагався не дивитись на дерева. Тато віддав авто до ремонту, між іншим?

— Ще ні. Вони просять чотири сотні, і це лише…

— Мамо, Сеймур же казав тату, що заплатить за все. Немає причини щоб…

— Добре, побачимо. Як він себе поводив у машині й узагалі?

— Добре, — сказала дівчина.

— Чи він усе ще зве тебе тим жахливим…

— Ні. Уже інакше.

— Що?

— Та яка різниця, мамо?

— Мюріель, я хочу знати. Твій батько…

— Ну добре, добре. Він кличе мене «місс Духовна Волоцюжка з 1948», — сказала дівчина і загиготіла.

— Це не смішно Мюріель. Це зовсім не смішно. Це жахливо. Насправді це сумно. Коли я думаю як…

— Мамо, — перебила дівчина, — послухай мене. Ти пам’ятаєш ту книгу, що він вислав з Німеччини? Ти знаєш, ті німецькі вірші.^[3] Що я зробила з нею? Я поперевертала всі…

— Вона у тебе.

— Ти впевнена?

— Звичайно. Тобто, вона у мене. У