Литвек - электронная библиотека >> Роберт Музіль >> Классическая проза и др. >> Людина без властивостей

Роберт Музіль Людина без властивостей. Иллюстрация № 1 ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ

Роберт Музіль. Життя і творчість 

1942 року за труною Роберта Музіля йшло дев’ять осіб, включно з удовою і протестантським пастором (він же один із друзів небіжчика). Сьогодні книжки письменника – важкі для читання, далеко не «бестселери» – перекладено понад тридцятьма мовами; існує Міжнародне товариство Музіля з президентом, членами, штатом працівників; в Австрії спеціальна робоча група вивчає його багатосторінкову рукописну спадщину; при університетах Англії та Франції створено дослідницькі центри, які займаються його творчістю; про нього вже написано сотні книжок, дисертацій, статей… Музіль помер у розпал війни, в швейцарській еміґрації. Спливаючій кров’ю Європі, звісно, було не до майбутньої знаменитости… У Відні чи Берліні, та ще у сприятливіший час, біля могили автора роману «Людина без властивостей» зібралось би більше людей. Але не набагато: коли зоря посмертної музілівської слави тільки сходила, «Літературний додаток до «Таймс» назвав його «найменш відомим з великих письменників нашої доби». З іншими подібне теж траплялося. Але для австрійців, які творили в минулому столітті й у першій половині століття нашого, – це доля. І причиною того, як уже знаємо, була не лише байдужість, духовна інертність батьківщини, а й поведінка самих австрійських письменників. Аж ніяк не позбавлений славолюбности, зовсім не байдужий до успіху, Музіль, начеб на зло іншим і собі, все чинив так, аби популярність його оминала.


* * *
Він народився 6 листопада 1880 року в Клаґенфурті. Про своїх предків говорив так: «Староавстрійська родина, яка давала чиновників, учених, інженерів та офіцерів». Типово австрійським у цій родині було навіть те, що походила вона з Моравії і в жилах музілівських предків плинула чеська кров. Дід – військовий лікар, після виходу у відставку придбав маєток і зайнявся сільським господарством; батько – інженер-машинобудівник, професор вищої технічної школи, на схилі віку вписаний до дворянства, одержав чин гофрата. Та цікаво: Музіль вважав, що поталанило не батькові, а діду: «Мій дід був людиною, яка вирвалась зі свого кола й здобула в цьому успіх. Мій батько робив кар’єру всередині означених йому меж, цілком пристосовуючись до можливостей… Я – як і мій дід (і тому батькові цілковито не зрозумілий), але без успіху». В цьому пізньому щоденниковому запису (його зроблено між 1937 і 1941 рр.) весь Музіль; здобути успіх у житті, в його розумінні, не означає кимось стати, щось придбати, а, подолавши обставини, себе реалізувати, над самим собою піднестися.

А втім, спочатку, ще хлопчиком, він не виходив з батьківської волі. Вступив до кадетського корпусу, потім до військово-інженерної академії. Та 1897 року покинув її й продовжував навчання в тій самій вищій технічній школі в Брюні (тепер Брно), де викладав батько. По закінченні працював у вищій технічній школі в Штутгарті асистентом. Тут 1902-1903 рр. почав писати роман «Сум’яття вихованця Тьорлеаса». Проте рішення стати вільним художником прийшло до Музіля згодом; спочатку ще була спроба зробити академічну кар’єру. В 1903-1908 рр. Музіль слухав курс філософії (в основному, логіки) та психології в Берлінському університеті, там же захистив дисертацію «До оцінки вчення Маха», але залишитися при університеті для підготовки до професорського звання відмовився, посварившись зі своїми викладачами. «Тьорлес», виданий два роки тому, привернув до себе певну увагу (до того ж і поза німецькомовним світом), і Музіль забажав цілком присвятити себе літературі. Він лишився в Берліні, працював над оповіданнями та п’єсою і потроху співпрацював у пресі. Але успіх «Тьорлеса» не приніс грошей, і майже тридцятирічний Музіль, усе ще шукаючи себе, практично жив за батьківській кошт. Згодом, в образі героя роману «Людина без властивостей» Ульріха він спробує в цьому розумінні виправдати себе. Ульріх – теж шукач, міняє професії й також живе на гроші батька. Він виправданий так: світ посувався в безодню, й неможливо було жити інакше, – осягнути його вдалось би тільки, не маючи з ним нічого спільного.

У 1911 р. Музіль одружився, і батько – не так зі скупости, як із міркувань виховних, – вирішив, що синові слід подбати про якийсь постійний заробіток. Він навіть знайшов йому місце – посаду бібліотекаря у Віденській вищій технічній школі. Робота не була обтяжливою, залишала час для творчости, і, співпрацюючи в ряді літературних журналів («Акціон», «Вайсе блетер» та ін.), навіть редагуючи один з них («Ноє рундшау»), Музіль протримався на ній до початку війни.

На фронті він дослужився до капітана й начальника штабу батальйону, а під кінець редагував солдатську газету. Музіль ніколи не був ура-патріотом. Роки, проведені на фронті, він згодом визначить як «п’ятирічне рабство війни», а з її натури ним були зроблені замальовки, котрі засвідчують: і як людина, і як художник він розумів її безглуздя. Ось, наприклад, одна з них: «Далека дуель важкої артилерії. З інтервалами в 20, 30 секунд і більше. Ніби хлопчиська з великої відстані шпурляють одне в одного камінням. Не сподіваючись на успіх, вони спокушаються можливістю ще й ще одного кидка». А в 20-х роках, підбиваючи певний загальний баланс, Музіль занотував: «Війна як криза цієї цивілізації». Але в ті ж часи зроблено й такий запис: «Не слід випускати з уваги й другий бік події. Там були жертовність, мужність перед лицем смерти, велич». Проте небезпеки націоналізму він уникнув.

Свій погляд на це Музіль – з усією властивою йому повнотою й виразністю – виклав в есе «Нація як ідеал і як дійсність» (1921). Тут найцікавіше не те, що він стверджує, а що заперечує. Це насамперед тлумачення нації як містичного, позасоціального, нерухомого, «ґрунтового» ідеалу. Звідси – спроба втілення її ідеї в ідеї раси чи ідеї держави. Якщо нація не тотожна расі й не тотожна державі, то лишається, говорить Музіль, тільки ніби одне: аналогія з civitas dei. Інакше кажучи, розуміння нації як сукупности духовної. Але кожен національний організм розпадається на капіталістів, пролетарів, інтелектуалів, селян. А «німецький селянин ближчий до селянина французького, ніж до німецького городянина, якщо йдеться про те, що реально тривожить його душу, – додає Музіль.

Кінець кінцем він доходить висновку: «Кажучи прямо, нація – це щось уявне, якщо брати її в аспекті всіх тих визначень, що їй давалися». Тобто він не ставить під сумнів факт її існування, але й не знає підтверджень тому достатньо вагомих. Музіль виходить у своєму есе з умов німецьких, його критика спрямована
ЛитВек: бестселлеры месяца
Бестселлер - Максим Валерьевич Батырев (Комбат) - 45 татуировок менеджера. Правила российского руководителя - читать в Литвек width=Бестселлер - Роберт Гэлбрейт - Зов кукушки - читать в Литвек width=Бестселлер - Джо Диспенза - Сила подсознания, или Как изменить жизнь за 4 недели - читать в Литвек width=Бестселлер - Наринэ Юрьевна Абгарян - Люди, которые всегда со мной - читать в Литвек width=Бестселлер - Уинстон Леонард Спенсер Черчилль - Вторая мировая война - читать в Литвек width=Бестселлер - Сергей Васильевич Лукьяненко - Искатели неба. Дилогия - читать в Литвек width=Бестселлер -  Сборник - Нефть. Люди, которые изменили мир - читать в Литвек width=Бестселлер - Донна Тартт - Щегол - читать в Литвек width=