Гіркий солод

Марко Молоко 2012

Таня чекала на шістдесят другу маршрутку. Надворі була середина золотої осені. Aurea Mediocritas. Примарлива соняшність усе ще віддавала химерними рефлексами літа, але тільки  імітувала його променистість, бо, незважаючи на вогнисту гаму листопада із помаранчевогарячими купами листя вздовж тротуару, що скидалися на палахкі багаття, було вже геть не тепло. Кленовий листок, як маятник гіпнотизера, підхоплений повітряним потоком, погойдувався на невидимій основі, а тоді опустився у її розтулену долоню. Три прожилки на ньому нагадували слід від курячої лапки. Підняла вгору руку – він злетів, помахала йому вслід, так як принцеси проводжають в дорогу принців.

Осінь для Тані – пора якоїсь нез’ясованої тривоги, непритомної туги, коли відчуваєш, ніби існування припиняється, і треба пережити крижане зимове заціпеніння під панциром морозу, щоб знову народитися весняного ранку, розквітнути та запахнути пелюстками, соковитою зеленню трави, свіжістю паводкової води, що точить та пробиває кригу. Осінь чимось схожа на недільний вечір – вихідні позаду і сум проймає за закінченими клубними вечірками, танцями, гарними сукнями, коктейлями і всім нічним безумством молодої крові. Вкотре настало неминуче і тягке, як жуйка, чекання туманно-віддаленого вихідневого свята. Тиждень, як і рік, своєю циклічністю потривожив її ймовірними змінами і водночас заспокоїв надією на продовження усього доброго, що трапилось за вихідні. Добре накручена спіраль життя вертілась навколо земної осі, виводячи різного діаметру кола годин, днів та років. Суміш повторних циклів та безконечних ліній породжувала гіркий солод льоду з окропом.

Маршрутки все ще не було. "Коли не треба, то їздять одна попри одну, а як запізнюєшся – хоч пішки йди", – подумала Таня, нервово вдивляючись в невеликий циферблат годинника. Людей  вже назбиралось вдосталь, щоб влаштувати політичний мітинг об’єднаної опозиції. Усі  стояли набундючені і не дивились один на одного, бо кожен обгородився колючим парканом недоторканості і ткав мереживне павутиння ще сонних думок. Дрімота, як осіла на кінчиках трави ранішня роса, гойдалась на їхніх віях і тягнула повіки донизу. Люди час від часу здригались і широко розплющували очі, щоб якось протистояти нападам сну. Чимало з них були візуально знайомі: щоранку о восьмій вони збирались на зупинці, п’ять днів на тиждень, і з часом стали заочними друзями, чи радше, тимчасовими сусідами з одним спільним інтересом – маршруткою. Не знаючи ні імен, ні життєписів, легко впізнавали одне одного за  інших обставин – на ринку, на вулиці, і з характерною для таких ситуацій байдужістю відводили погляд в іншу сторону, наче заперечуючи свою належність до спільноти шістдесят другого маршруту. Приятелювали на манер пінгвінів, що стоять укупі, однак відвернувшись спинами.

Попри загальну нерухомість одна дівчина із сильно випнутими вперед ногами ходила, наче чапля на болоті, і тим самим розворушувала статуйну застиглість очікуючих. Вона перевалювалась з одного боку на інший і з неповносправною нервововістю міряла довжину тротуару показово атлетичними кроками, наче марширувала на невидимому військовому параді шахових фігур. Оминала помаранчевогарячі купи листя і вправно складала давно продумані чи радше фізично закладені комбінації ходів фігури коня. Два кроки прямо і крок ліворуч, два кроки прямо і праворуч. За дві-три хвилини таких маневрів майже впиралась у когось з очікуючих і першою не відступала, хіба що натрапляла на норовливого ферзя. За нею краєм ока спостерігав чи то учень чи студент перших курсів і поперемінно між розгляданням екрану мобілки та її химерних маневрів, зиркав на дорогу, звідки мав над’їхати автобус.

Збоку, в затінку зупинки, стояла середнього віку жінка в довгому вицвілому плащі із зеленим комірцем, викроєному та зшитому у стилі зламних дев’яностих. Його фіолетовість давно випарувалась і залишилась лише бруднувата бузкуватість. Біля її ніг розляглися, як перекормлені собаки, дві картаті торби – одна синя, а інша червона, і з них визирало перев’язане темнозелене із жовтими вкрапленнями бадилля кучерявої петрушки і густо перемотані чорною ниткою миті морквини. Складалось враження, що в торбах сидять, з цікавості вистромивши  носи, сніговики в зелених перуках. Жінка щоранку возила городину на ринок, і цей день не був винятком. Неподалік стояли й інші заочно знайомі постаті – хлопці, жінки, чоловіки, бабусі, всі разом творячи сипкість людських стосунків, де обставини згортають їх докупи пісочним годинником на тридцять хвилин і розсипають на добу.

Нарешті підкотилось жовте чудо світу. Людей на кінцевій вже назбиралось тьма-тьмуща, орда Тамерланова. Наче на Ноїв ковчег під загрозою всесвітнього потопу, вишикувався в ряд люд Божий. Для  багатьох ця жовта коробка  залишалась єдиною надією встигнути на роботу, а для щасливців на початку черги була ще й можливістю додивитися сни сидячи. Весь натовп, як поле вишикуваних соняшників, що водночас повертають голови за сонцем, відслідковував траєкторію повороту жовтогарячого автобуса. А він, неквапливо, пихато, так, наче знаючи про свою жаданість, виводив велике коло, візуально творячи ефект віддалення від фанзони і тим самим ще більше тривожачи своїх палких шанувальників.

Таня стояла попереду черги, тому й зайшла однією з перших, позаду ж підпирали руки із сумками, чоловічі торси та жіночі тази, і з наростаючим натиском спрямовували людський потік в дверний отвір. Можна було і не докладати особливих зусиль, бо сила навали Ноєвої череди сама запихала досередини.

Таня замислилась. Є такі принципи, що лежать в основі кожного вчинку та руху людини, і не тільки людини, але й усього всесвіту. У свідомість вони потрапляють із першим досвідом дитини. От взяти принцип крапки. Крапка – це Альфа та Омега, початок  і кінець. Все має початок і всьому приходить кінець, але нема початку чомусь одному, поки не настане кінець іншому. Крапка уособлює цей феномен, вона завершує речення і водночас дає сигнал починати нове – нове речення, чи пустоту, чи ще щось. Крапка як криза. Як випалений ліс, що дає можливість новому поколінню вибитись вгору. Таких принципів, як крапка, удосталь, і щойно ще один потрапив до Таниної колекції. Отвір. Дверний отвір прямокутної форми, через який вона зайшла в маршрутку. Кожен життєвий рух є входженням в отвір. Коли їси, то кладеш їжу в отвір рота, коли взуваєшся, коли пітнієш, коли дихаєш, коли слухаєш... Все