неправда, тяжкий сон, яким нас присипляє цивілізація. Завдати людині кривди — так само, як обірвати павутинку, на якій завис павук. Для нас — ніби дрібниця, а для павука — драматична подія. Тільки людина впадає у розпач. коли обірвати її павутинку, а павук снує нову, бо це місце, визначене йому Всесвітом.
Шануючи усіх народжених та ненароджених істот, людина прислухатиметься лише до себе. Тоді вона зможе бути такою ж справжньою, як луговий кролик, птах, чи вовк, який ніколи не вб’є переможеного суперника, бо це загрожує існуванню його виду. Ось що писав Плутарх, якого ми знаємо лише як історика: «Ми не можемо заявляти про якісь особливі права на тварин, що існують на суші, які харчуються з нами однією їжею, дихають тим самим повітрям, п’ють ту ж воду, що й ми. Вбиваючи їх, ми здригаємось від їхніх жахливих криків, що змушує нас соромитися нашого вчинку» [2]. Очевидно, перше вбивство дається нелегко, а потім перетворюється на звичку, навіть може стати професією, нічим не гіршою за інші. Різник і професор, кілер і селянин, мисливець і вчитель — відчуження творить з них різних істот. А проте щось їх об’єднує: вони є громадянами, підданцями лінійного мислення. Якби не існувало опозиції, бунтарських думок, то зникли б останні спалахи людяности, а земля стала б пустелею на зразок сучасних антиутопій.
Найбільшим ворогом жорстокости завжди було чутливе серце. Оті бабусі, що діляться останнім з бездомними тваринами, діти, які тулять до себе кожну безпомічну істоту, бо в неї «немає мами»… Якби жорстокість була притаманною природі і, зокрема, людям, то й тоді від неї слід було б відмовитись. У Всесвіті немає місця для вбивць і катів. Це те, на що слід опиратись кожній людині, щоб гідно протистояти злу й ніколи не купувати власний порятунок коштом іншої істоти, як це робили катари [3], про що розповідає бувальщина з XIII сторіччя. Катарів люто переслідували за неприйняття будь-якого вбивства та заперечення власности. Якось до однієї жінки прийшло двоє стомлених подорожніх. Господиня не мала чим їх нагодувати, і вони дали їй гроші, щоб купила якоїсь їжі. Тим часом вона спіймала курку і сказала: «Поки я ходитиму, заріжте курку». Вона здогадувалась, що це переслідувані єретики, і вирішила їх перевірити. Подорожні знали, що, зарізавши курку, врятують собі життя, але не могли цього зробити. Коли господиня повернулась, то застала їх у тій самій позі, що залишила.
Ще Дарвін визнав головною рушійною силою еволюції боротьбу видів за існування. Ця теорія виявилась особливо зручною для людини. Нам доводиться кожен день спостерігати «мовчання ягнят». Якби у цьому світі кожен дбав лише за себе, якби зникли ті слабкі істоти, котрі захищають собі подібних, оте наївне, висміяне братство, що здатне протистояти Необхідності, то що трапилося б з усім людством? Щось втримує цей напівзатонулий корабель на плаву: і всередині, і ззовні. Якась матерія, легка й прозора, виткана з любови. Світ став не набагато кращим відтоді, як повмирали жорстокі й могутні боги. Ним продовжує правити страх. Ніколи страх не поліпшить існування, не переможе зла, натомість любов і співчуття дають кожному крила. Ті, хто чуйно вслухаються у голос Природи, а це і люди, і їхні чотириногі, пернаті, хвостаті брати й сестри, насправді не мовчать. Їхня мова — це вчинки, дії, танець, у якому з’єдналися окреме життя і безсмертя крові. У ній немає слів «жорстокість», «байдужість», «зрада». Ці риси властиві лише тому, хто не є цілісною людиною, а здоровим чи хворим шлунком, лівою чи правою рукою, як писав колись американський філософ Ралф Волдо Емерсон. Існує роздрібленість почуттів і вчинків і, коли вона розпадеться аж до атомів, настане хаос.
Квітка, зірвана недбалою рукою, кинута на дорозі, в’яне. Певний час зберігається її форма, у якій немає уже життя, згодом настає розпад самої форми. Єдине, що залишається від цієї рослини, — це прах, гній. У рослині, що визріла, життєва сила зберігається у корінні та насінні. Приклад з реального світу стає метафорою, яка дає змогу пізнати безліч аналогій в інших світах із грубою і тонкою матерією. Є й інша метафора, взята з людського життя: людина — це машина, яка одночасно є гвинтиком ще однієї машини. Ці дві метафори — два образи світу, одному з яких ми мусимо віддати перевагу.
Перший каже: я — життя, яке прагне жити серед інших життів. Другий говорить: я — річ, якою прагнуть володіти, доки вона не зламалася.
…И вот, когда я смотрел на небо, меня вдруг схватила за локоть эта девочка. Улица уже была пуста, и никого почти не было. Вдали спал на дрожках извозчик. Девочка была лет восьми, в платочке и в одном платьишке, вся мокрая, но я запомнил особенно ее мокрые разорванные башмаки, и теперь помню. Они мне особенно мелькнули в глаза. Она вдруг стала дергать меня за локоть и звать. Она не плакала, но как-то отрывисто выкрикивала какие-то слова, которые не могла хорошо выговорить, потому что вся дрожала мелкой дрожью в ознобе. Она была от чего-то в ужасе и кричала отчаянно: «Мамочка! мамочка!» Я обернул было к ней лицо, но не сказал ни слова и продолжал идти, но она бежала и дергала меня, и в голосе ее прозвучал тот звук, который у очень испуганных детей означает отчаяние. Я знаю этот звук. Хоть она и не договаривала слова, но я понял, что ее мать где-то помирает или что-то там с ними случилось, и она выбежала позвать кого-то, найти что-то, чтоб помочь маме. Но я не пошел за ней, и, напротив, у меня явилась вдруг мысль прогнать ее. Я сначала ей сказал, чтобы она отыскала городового. Но она вдруг сложила ручки и, всхлипывая, задыхаясь, все бежала сбоку и не покидала меня. Вот тогда-то я топнул на нее и крикнул. Она прокричала лишь: «Барин, барин!..», но вдруг бросила меня и стремглав перебежала улицу: там показался тоже какой-то прохожий, и она, видно, бросилась от меня к нему… Федір Достоєвський, «Сон смішної людини» (1877)
Коли перестаєш бути дитиною і підкоряєшся існуючому стану речей, то поволі втрачаєш надію, що все можна змінити на краще, і посипаєш собі голову попелом. Однак, навіщо ти існуєш, якщо не можеш казати собі щодень: так є, але так не повинно бути, бо ніщо не виправдовує тих страждань, яких зазнає на цьому світі кожне створіння. Цей голос — голос дитини, але мудрість, яка прийшла до тебе з досвідом прожитих літ, здатна перетворити твої думки на вчинки, що зможуть свідомо протистояти злу. Маленька дитина силою почуттів, а велика — силою освіченого серця, перебувають в опозиції до суспільства, яке хоче їх купити, щоб заволодіти ними. А ті, хто проти цього, завше переслідувані й видаються беззахисними. Часом вони не певні, що
Шануючи усіх народжених та ненароджених істот, людина прислухатиметься лише до себе. Тоді вона зможе бути такою ж справжньою, як луговий кролик, птах, чи вовк, який ніколи не вб’є переможеного суперника, бо це загрожує існуванню його виду. Ось що писав Плутарх, якого ми знаємо лише як історика: «Ми не можемо заявляти про якісь особливі права на тварин, що існують на суші, які харчуються з нами однією їжею, дихають тим самим повітрям, п’ють ту ж воду, що й ми. Вбиваючи їх, ми здригаємось від їхніх жахливих криків, що змушує нас соромитися нашого вчинку» [2]. Очевидно, перше вбивство дається нелегко, а потім перетворюється на звичку, навіть може стати професією, нічим не гіршою за інші. Різник і професор, кілер і селянин, мисливець і вчитель — відчуження творить з них різних істот. А проте щось їх об’єднує: вони є громадянами, підданцями лінійного мислення. Якби не існувало опозиції, бунтарських думок, то зникли б останні спалахи людяности, а земля стала б пустелею на зразок сучасних антиутопій.
Найбільшим ворогом жорстокости завжди було чутливе серце. Оті бабусі, що діляться останнім з бездомними тваринами, діти, які тулять до себе кожну безпомічну істоту, бо в неї «немає мами»… Якби жорстокість була притаманною природі і, зокрема, людям, то й тоді від неї слід було б відмовитись. У Всесвіті немає місця для вбивць і катів. Це те, на що слід опиратись кожній людині, щоб гідно протистояти злу й ніколи не купувати власний порятунок коштом іншої істоти, як це робили катари [3], про що розповідає бувальщина з XIII сторіччя. Катарів люто переслідували за неприйняття будь-якого вбивства та заперечення власности. Якось до однієї жінки прийшло двоє стомлених подорожніх. Господиня не мала чим їх нагодувати, і вони дали їй гроші, щоб купила якоїсь їжі. Тим часом вона спіймала курку і сказала: «Поки я ходитиму, заріжте курку». Вона здогадувалась, що це переслідувані єретики, і вирішила їх перевірити. Подорожні знали, що, зарізавши курку, врятують собі життя, але не могли цього зробити. Коли господиня повернулась, то застала їх у тій самій позі, що залишила.
Ще Дарвін визнав головною рушійною силою еволюції боротьбу видів за існування. Ця теорія виявилась особливо зручною для людини. Нам доводиться кожен день спостерігати «мовчання ягнят». Якби у цьому світі кожен дбав лише за себе, якби зникли ті слабкі істоти, котрі захищають собі подібних, оте наївне, висміяне братство, що здатне протистояти Необхідності, то що трапилося б з усім людством? Щось втримує цей напівзатонулий корабель на плаву: і всередині, і ззовні. Якась матерія, легка й прозора, виткана з любови. Світ став не набагато кращим відтоді, як повмирали жорстокі й могутні боги. Ним продовжує правити страх. Ніколи страх не поліпшить існування, не переможе зла, натомість любов і співчуття дають кожному крила. Ті, хто чуйно вслухаються у голос Природи, а це і люди, і їхні чотириногі, пернаті, хвостаті брати й сестри, насправді не мовчать. Їхня мова — це вчинки, дії, танець, у якому з’єдналися окреме життя і безсмертя крові. У ній немає слів «жорстокість», «байдужість», «зрада». Ці риси властиві лише тому, хто не є цілісною людиною, а здоровим чи хворим шлунком, лівою чи правою рукою, як писав колись американський філософ Ралф Волдо Емерсон. Існує роздрібленість почуттів і вчинків і, коли вона розпадеться аж до атомів, настане хаос.
Квітка, зірвана недбалою рукою, кинута на дорозі, в’яне. Певний час зберігається її форма, у якій немає уже життя, згодом настає розпад самої форми. Єдине, що залишається від цієї рослини, — це прах, гній. У рослині, що визріла, життєва сила зберігається у корінні та насінні. Приклад з реального світу стає метафорою, яка дає змогу пізнати безліч аналогій в інших світах із грубою і тонкою матерією. Є й інша метафора, взята з людського життя: людина — це машина, яка одночасно є гвинтиком ще однієї машини. Ці дві метафори — два образи світу, одному з яких ми мусимо віддати перевагу.
Перший каже: я — життя, яке прагне жити серед інших життів. Другий говорить: я — річ, якою прагнуть володіти, доки вона не зламалася.
Коло друге: беззахисна дитина
…И вот, когда я смотрел на небо, меня вдруг схватила за локоть эта девочка. Улица уже была пуста, и никого почти не было. Вдали спал на дрожках извозчик. Девочка была лет восьми, в платочке и в одном платьишке, вся мокрая, но я запомнил особенно ее мокрые разорванные башмаки, и теперь помню. Они мне особенно мелькнули в глаза. Она вдруг стала дергать меня за локоть и звать. Она не плакала, но как-то отрывисто выкрикивала какие-то слова, которые не могла хорошо выговорить, потому что вся дрожала мелкой дрожью в ознобе. Она была от чего-то в ужасе и кричала отчаянно: «Мамочка! мамочка!» Я обернул было к ней лицо, но не сказал ни слова и продолжал идти, но она бежала и дергала меня, и в голосе ее прозвучал тот звук, который у очень испуганных детей означает отчаяние. Я знаю этот звук. Хоть она и не договаривала слова, но я понял, что ее мать где-то помирает или что-то там с ними случилось, и она выбежала позвать кого-то, найти что-то, чтоб помочь маме. Но я не пошел за ней, и, напротив, у меня явилась вдруг мысль прогнать ее. Я сначала ей сказал, чтобы она отыскала городового. Но она вдруг сложила ручки и, всхлипывая, задыхаясь, все бежала сбоку и не покидала меня. Вот тогда-то я топнул на нее и крикнул. Она прокричала лишь: «Барин, барин!..», но вдруг бросила меня и стремглав перебежала улицу: там показался тоже какой-то прохожий, и она, видно, бросилась от меня к нему… Федір Достоєвський, «Сон смішної людини» (1877)
Коли перестаєш бути дитиною і підкоряєшся існуючому стану речей, то поволі втрачаєш надію, що все можна змінити на краще, і посипаєш собі голову попелом. Однак, навіщо ти існуєш, якщо не можеш казати собі щодень: так є, але так не повинно бути, бо ніщо не виправдовує тих страждань, яких зазнає на цьому світі кожне створіння. Цей голос — голос дитини, але мудрість, яка прийшла до тебе з досвідом прожитих літ, здатна перетворити твої думки на вчинки, що зможуть свідомо протистояти злу. Маленька дитина силою почуттів, а велика — силою освіченого серця, перебувають в опозиції до суспільства, яке хоче їх купити, щоб заволодіти ними. А ті, хто проти цього, завше переслідувані й видаються беззахисними. Часом вони не певні, що