ВІРСТА Темістокл Осипович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: румунський.

Художник, скульптор.

З учительської родини.

Народився в 1923 р. в с. Іспасі Румунії (нині – Вижницький район Чернівецької області України).

Навчався в Чернівецькому ліцеї, брав уроки живопису в приватних студіях, закінчив бухарестську

Королівську академію мистецтв (1947).

Працював художником-декоратором.

Президент Асоціації мистецтва та комунікації «Фенікс» (Париж).

Володар призу Французької асоціації заохочення до успіху.

Серед найвідоміших доробків нашого земляка – полотна «Повернення до джерел», «Чарівні сили»,

«Співучасть ночі», «Завершення весни», «Мутації», «Ліричне переміщення», «Той, що пробуджує

свідомість», «Ранкова зірка», «Тінь і світло».

Після входження Радянських військ на Буковину, емігрував: спочатку до Румунії (1940), потім

Франції (1950).

Нині в рідному селі В. встановлено меморіальну дошку (2003).

При Вижницькій художній школі відкрито музей нашого земляка (2003).

В Україні В. удостоєний премії «За видатний внесок у розвиток мистецтва», щоправда як

«французький художник» (2003).

У Франції діє Постійна експозиція паризької школи українського живопису Темістокла Вірсти.

Серед друзів та близьких знайомих В. – Б. Урбанський, Л. Грушка, В. Ворончак, Ж.-І. Кусто та ін.

***

СПОЛУЧЕННЯ ЗНАКА І СЛОВА, з творчого кредо Т. Вірсти

– Перед картиною потрібно думати. Часто буває так, що глядач ще нічого не вніс, а все хоче знати.

Мистецтво вимагає часу і від художника, і від публіки.

Моє мистецтво – це сполучення знака й слова. Знак – картина, а слово – назва.


ТРЕБА ШУКАТИ СВІЙ ШЛЯХ, з оцінки Т. Вірстою нинішньої ситуації в мистецтві України

– Песимістичний дух панує сьогодні в Україні. Час дуже зараз руйнівний. Але треба бути

попереду, не чекати. Очікування гірше понад усе.

Традиційні методи в мистецтві нецікаві, це вже було. Те, що прийнято називати сучасним

мистецтвом, глядачі не розуміють, поки не одержать роз’яснень в мас-медіа. Тому потрібно

шукати свої шляхи.


«Я З ГІР, А ЦЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ НІКОЛИ», з інтерв’ю Т. Вірсти Н. Крижанівській «Птах із

Буковини у паризькому небі»

– Пане Вірста, як часто буваєте в Україні?

– Коли запрошують, приїжджаю.

– Ви живете в Парижі, а корені буковинські, як це відображається у вашій творчості?

– Я з гір, а це не забувається ніколи.

– А родичі ваші є в Україні?

– Ні. Всі померли. Мої батьки були педагогами, батько викладав латинську і грецьку мови у

гімназії, тому старшого сина назвав Аристидом, а мене Темистоклем – як давньогрецьких героїв.

Любов до мистецтва перейшла до мене від мами, яка дуже любила вишивати, і до нас додому

завжди приходили дівчата, яких вона вчила. Сиділи навкруг мами, ніхто не писнув, лиш мама

казала: «Ти роби так, а ти так». Я бачив, вони робили чудові речі, для яких треба було мати дуже

гострий зір...

Досі бережу сорочки, вишиті для мене мамою. Такі рідкісні візерунки бачив тільки в

Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара», який щойно відвідав як велику

святиню.

– Коли вирушили підкорювати столицю Франції?

– 1947 року я вже був митцем, брат жив у Відні, де закінчив музичну академію. Думав до нього

заскочити, щоб допоміг грошима. Тоді вперше нелегально перейшов кордон. І не уявляв, що цей

шлях триватиме понад три роки і я не раз буду на волосинці від смерті!

Йшов через Югославію, Італію, Австрію. Тільки молодість може таке витримати. Без копійки в

кишені брався за будь-яку роботу, найгірше було, коли переходив кордон, – перші часи перевірки

в іншій країні. Потім треба було все покидати і знову йти далі...

– Вам допомагали друзі?

– Ні! Через Альпи до Трієста – то був шлях ціною смерті, або точніше – ціною життя. Якби

зловили, то були б забили, я це усвідомлював, та вже не було вороття! …Знаєте, як доводилося

потерпати часом без їжі і навіть без води, бо вода в гірських річках дуже холодна, можна

застудитися. А коли почнеш кашляти, тебе одразу вб’ють.

Так я потрапив до американської, тоді до англійської окупаційних зон. А згодом до Венеції, Мілану... Там було легше. Там уже не було проблем.

– Коли ви вперше в житті бачили Париж?

– 7 квітня 1950 року. Щоправда, братових грошей вистачило ненадовго, допомогло захоплення

спортом – займався великим тенісом і з того жив, бо великий теніс був і є елітарним і

прибутковим видом спорту. Потім зустрів українських художників-декораторів, котрі

відрекомендували мене власникам приватних кіностудій. Роботи було дуже багато.

В 50-х започаткував своє мистецтво у французькій живописній школі. Помаленьку перейшов на

модернізм, на ліричну абстракцію. Самотворення, а не відтворення моделі – це цілий процес.

– Чи важкий шлях до визнання?

– Стільки довелося витримати, не передати! Ото вже тепер усі вертаються до творчості митців, які

творили у 50-60-70-ті роки. Це вже класика, чиста класика.

Дуже велику схильність до ліричної абстракції мають сучасні молоді люди, вони абсолютно

нічого не питають, вони думають. Це велике щастя, бо ви говорите прихованою (для стороннього

ока) мовою. Не так прихованою, як мовою з іншим алфавітом, а молодь розуміє, це нормально.

– Ваш власний стиль, що є мовою неокласиків, – це прагнення душі?

– Люди з Карпат й у наш час шанують прадавні легенди. Ми поціновуємо й надприродні речі, які

з’являються навіть уві сні. Часом навіть не знаєш, чому так пишеш. Це осяяння, асоціації чи

результат роботи творчої уяви?

Змінюється мода, змінюються стилі і напрями в мистецтві, вертається класицизм (то є школа), все

вертається, але вже маєш базу і можеш аналізувати якість своєї творчої праці.

– Це ніби сходинки, зрозумілі тільки самому художнику?

– Ви дуже не дивуйтеся, глядач і художник дивляться на картини зовсім іншим поглядом, а як ви

вже маєте певний діапазон мислення, то одразу й витворюєте свою думку про будь-яку картину.

– Цікаво, чи реально сучасним українським художникам зробити виставку в Парижі?

– Відверто скажу, дуже тяжко.

По-перше, не дають візи, хіба що тим, які мають родину і підтримку в Парижі, тоді їх запрошують.

По-друге, треба яскраво заявити про себе, бо якби хто побачив, що зараз робиться у Парижі, які

різні школи в мистецтві, що циклічно змінюють одна одну. Нині знову поворот до фігуративного

мистецтва!

ПАЛАЛА ВАТРА, з кореспонденції С. Ісаченко «Гуцули провели свій фестиваль. Уже в

тринадцяте!»

Несподіваною, а від того ще більш вражаючою подією фестивалю став приїзд славетного

художника Темістокла Вірсти. Садиба, де 80 років тому він народився, збереглася донині.

Зворушливою була зустріч митця зі своїми односельчанами, серед яких виявилися й ті, хто

пам’ятає його малим бешкетним хлопчаком.

Бережуть у Іспасі пам’ять і про батьків пана Темістокла – викладачів місцевої гімназії Осипа та

Вікторію Вірстів. Батько майбутнього художника вчив сільських дітей латині і грецькій мові, був

закоханий у світ античної Еллади і своїх синів назвав на честь давньогрецьких героїв. У сорокові

роки родина емігрувала спочатку до Румунії, а відтак до Франції, де сповна розкрився художній

талант молодшого сина Темістокла.

Витоки його алегоричного символізму, так само як і ліричного абстракціонізму, неповторної

колористики – в прадавній самобутній культурі гуцульського народу з її тяжінням до архетипних

образів і орнаментів.

У програмі фестивалю було чимало різноманітних заходів – навіть поважна науково-практична

конференція з проблемних питань життя гуцулів. Але уся краса та вибухова енергетика свята

сконцентрувалися у виступах аматорських колективів. На імпровізованих сценічних майданчиках

просто неба грали трембіти, звучали сопілки і дримби, поважно виспівували численні хори у

барвистих гуцульських строях.

У фестивальні дні Вижниця перетворилася на музей прикладного мистецтва й художній салон

водночас. Народні майстри розклали свої диво-витвори, пропонуючи не тільки оглянути, але й

придбати вишиті барвистими нитками й бісером сорочки, рушники, кептарики, усілякі вироби з

глини, металу, шкіри, дерева.