підозрою до подібного жанру. Або людині нема про що писати, або в неї манія величі — можуть подумати вони.

Насправді все просто. Уже дописуючи щоденник, щоб не став він моїм безкінечним обов’язком, я збагнула, навіщо це роблю. Щоб переконатись самій і переконати інших: наше життя не суцільна смуга одноманітних днів, які ми намагаємось урізноманітнити. Кожен день — не схожий на інший, кожен день — це перемога над смертю і забуттям, і кожен день може виявитись останнім. Тільки тоді ми будемо цінувати себе і шукати власну неповторність серед шорстких стін буття. Щоденник повернув мене якоюсь мірою самій собі, бо я відчула, що раптом впряглася у віз разом з іншими, а це — не моє. Дух нонконформізму витає наді мною все життя.

Культурний контекст зникає, коли ми втрачаємо свободу, спершу зовнішню, а тоді внутрішню. Багато речей з життя людей не перестає мене дивувати, бо я знаю, що марнославство, гординя, дріб’язковість знищують людську особистість. Така людина ніколи не стає дорослою, бо не була ніколи дитиною. Страшно жити у цьому світі, що деградує на очах. Колись я написала: «Так є, але так не повинно бути». І я радію, коли чую ці слова від когось. Значить, комунікація відбулася. А тепер наступним кроком для нас нехай буде: «Якщо не можеш знайти двері, то намалюй їх на стіні».

Щиро Ваша Галина Пагутяк

Три сойки

Три сойки прилетіли під моє вікно і сіли на аличу, дерево бідних і голодних. Плоди давно зірвали люди, пообтрушував вітер, листя опало. Одна сойка зазирнула навіть на балкон, де в щілинах заснули комахи й сховалось насіння.

Коли я бачу цих птахів, зразу пригадую «Сойчине крило» Івана Франка, повість у формі листа змученої хворої жінки. «Чи тямиш мене, Масіно?» — раз у раз звертається вона до чоловіка, якого колись скривдила. І тепер не те, що не можна щось змінити, а вже не хочеться щось змінювати. Хворий Франко наливає собі в баночку чаю, загортає в папір два кусники хліба. Йому на це потрібно втричі більше часу, ніж колись. Він спускається з гори в діл, звертає направо. У Львові не заблукаєш, тут можна перетинати місто по діагоналі й думати про щось своє. І так він кожного дня йде до бібліотеки Оссолінських, і баночка чаю в кишені пальта гріє йому стегно, осипаються крихти хліба. В другій кишені шелестить папір і калатає олівець. На високих деревах Цитаделі кричать сойки голосами котів, ворон, собак. На Сихові, де я сиджу зараз перед комп’ютером, ще нема нічого. Самі ліси й пасовиська.

3.11.2011

Нуль

Клени вже облетіли. Нуль градусів надворі. Холодний нуль, таке собі безтемператур’я. Нуль — це холод і темрява. Я рідко згадую ті часи, коли бувала у Львові транзитом, а якщо згадую, то це як нуль: холод і темрява душі. Руїни 90-х років, коли ламався не політичний устрій, а стосунки між людьми. Моє приватне і творче життя теж почало опускатися в бік мінуса, і це викликало в мене дуже багато емоцій.

Надто багато емоцій — це мінус, бо вони вимагають душевного ексгібіціонізму й помалу висушують серце. Може, тому й радять за мертвими не надто довго плакати, щоб не перетворитись на випалену пустелю, над якою безжально сяє сонце, схоже на нуль.

Врешті я позбулась усіх нулів, знайшовши собі стіни і двері. І коли я чую про чиюсь смерть, то думаю: «Що ж, вмирати — це природньо». Бо крім холодного і темного нуля існує ще безкінечність.

4.11.2011

Таємне життя ключів

Колись я рік мешкала на вулиці Сковороди у винайнятій квартирі-кавалєрці, в будинку, що був збудований з розібраного австріяками замку. Ніколи мене так не обдурювали і не зраджували, як в той рік, і ніколи мені не було так соромно за своє невміння розставити все на свої місця. Після того я знову перебралася з дочкою до Урожа, аж поки не отримала власну квартиру. Ці дві квартири схожі одна на одну тим, що я боялась загубити від них ключі, бо ніколи перед тим не мала ключів від помешкання. Я шукала для них місце в сумці, кишенях, але найкраще було б, звісно, тримати їх подалі від свого тіла, поряд з будинком, під каменем, у потаємному місці. І тепер, буваючи поза межами дому, я весь час намацую ключі, чи вони раптом не випали. Ці дві квартири як пекло і рай. Хоча і рай не є абсолютний. Щоб його втримати, потрібні зусилля. Я врешті цього навчилась, зрозумівши, що ключі без дверей — лише шматки металу, і не можна робити з них фетиш.

У тому будинку на Сковороди водились привиди, однак я боялась їх менше, ніж тієї реальності, що стуками, п’яними викриками й принизливим перешіптуванням переслідувала мене вдень і вночі. І я зрозуміла, яка величезна прірва між сільським та міським побутом, і що мені доведеться зависнути навічно над тією прірвою, затиснувши в жмені ключі. Так воно й вийшло, зрештою. Я й до цього звикнула. Так буває, коли не маєш вибору.

Ці та інші проблеми змушують мене писати про них, але в міфологічному часі й міфологічному просторі. Меа culpa.

5.11.2011

Одне яблуко

Немає у мене ні кумирів, ні ідолів, ні вдаваних, ні справжніх, тому й з подивом поглядаю на літературних фанатів, бо завтра вони оберуть собі нову жертву. Невже їм не буде соромно? Чи це не вважається за зраду? Плинність, змінність, яку автоматично фіксує час, атрибут Всесвіту і Позавсесвіту. Чому б цього не мало відбуватися зі свідомістю? Точка опори тільки в ній самій, у кожній свідомості своя.

Коло аличі росте тоненька яблунька, її гіллячко майже торкається балкона. Сильний вітер розгойдує єдине яблуко і не може зірвати. І дістати його не можна. Велике жовтувато-червоне яблуко. Скільки воно ще протримається? Хвилину, день, три? Це залежить від сили вітру й часу, а не від мого бажання. Одне-єдине яблуко, а в селі, мабуть, яблука вже вкрили землю, бо вітри там сильніші. І нема кому їх позбирати, так і лежатимуть цілу зиму, поки я залишатимусь у місті.

6.11.2012

Час зупинився

Дні відгороджені один від одного щільною стіною, бо в кожного дня свої враження. Учора пила каву в провінційному кафе з назвою «Імпресія». На стелі дзеркала, а на стіні гуцульсько-карпатський кіч. І то ледве знайшла місце, де не тхне поганим пивом і де не сидять за столиками пошарпані життям, підпилі чоловіки. То не Львів, що потрохи перетворюється на гламурне туристичне місто. Тут на людину, вдягнену по-дорожньому, дивляться з підозрою, як на цигана. Місто сковане провінційним дрес-кодом. На вокзалі ходила худа, як скіпка, жіночка, якій було дуже холодно. Здається, наркоманка. Вона відчувала холод і спрагу.

У мене в сумці була жменя солі, перемішаної з землею, яку я взяла на напівзруйнованому сільзаводі, де досі варять сіль, як і 700 років тому, тільки дерев’яні панви замінені