вийти на сухе.

Пахло прілим листям, хвоєю. Чоловік вимкнув фари і опинився в цілковитій темряві. Та очі потроху звикали, між стовбурами світлішало. Він перестрибнув через рівчак й пішов, витягнувши поперед себе руки, ніби сліпий або дитина, що вчиться ходити. Пішов не озираючись, бо позаду все одно була темрява і машина стала холодним кущем заліза, нікому не потрібним. Йому ніколи ні в чому не щастило. Але зараз він якось не дуже журився з цього. Раптом розсунулись хмари, і над верхів’ями дерев засвітив місяць. Дуже яскраво. Ніколи в житті він не бачив місячних променів, а тут, на галявині, пролягла ціла дорога, місячна, зоряна.

Мандрівець пішов по цій дорозі. Йшов, ішов, аж незчувся, як опинився в повітрі, але йти було зовсім не страшно. Так ходять уві сні. Чоловік сотні раз ходив отак уві сні, відчуваючи, ніби ноги зв’язані й ступають по ваті. Він не звертав уваги на порожнечу, бо вона була чорною, наче зорана земля. Дарма що він піднявся дуже високо і трохи вже змерз. Подорожній застебнув на полотняній сорочці усі гудзики, навіть верхній, котрого ніколи раніше не застібав, щоб не здавлював шию.

І все те, що було внизу, він добре бачив: освітлені будинки, де люди після денних турбот або вкладалися спати, або вечеряли, або цілувались. Побачив дітей, котрі вперто не хотіли заснути, машини, котрі мчали по дорозі.

Чоловік тихенько засміявся, ніби аж заплакав. В гущавині прокидались звірі й ходили своїми стежками, про які люди не знали. Пили ще теплу воду, сопіли, форкали, хлюпались, полохаючи пташок, що дрімали у чагарях і верховіттях дерев.

16.

Данило Михайлович Процик встав і сказав таке:

— Оскільки я тепер уже маю право називати себе інтелігентом і можу зарахувати себе до ваших друзів, то давайте вип’ємо за те, щоб ми не раз ще збирались у тебе, Боб, і дивились твої нові фільми.

— Пся крев, яка амбіція у цього плебея! — аж зашкварчав Вадик, ніби й справді був аристократом за походженням.

— Ідіот нещасний! — вщипнула Данила дружина. — Що ти верзеш?!

Боб посміхнувся.

— Спасибі, Данику! Просто, по-хлопськи, але гарно!..

— Браво! — закричав Юра. — Дай я з тобою, Данику, вип’ю за єдність інтелігенції, до котрої не можу себе зачислити, бо мене вигнали з другого курсу інституту!

Коли все було випите і декому з гостей забаглося додому, Іра потягнула чоловіка, не давши йому як слід попрощатись з новими друзями. На Данилове щастя, до них причепився добряче уже п’яний Юра і попросив підвезти. Юра сидів у куточку тихо-мирно і не дав розгорітися сварці між подружжям. Здається, навіть задрімав. Данило спинився коло дому. Іра вийшла, хряпнувши дверцятами.

— Я поїду до мами. Малого заберу… — сказав він, але жінка, видно, не почула. Він зітхнув і обернувся до Юри: — Тебе куди відвезти?

— Мені все одно, — пробурмотів той і влігся вздовж сидіння.

— Де ти живеш?

— Не знаю.

Після такого філософського діалогу Даник вирішив дати Юрі спокій і через деякий час, поглинутий дорогою, забув про нього. До дачі було десь близько десяти кілометрів полем і лісом.

В будинку світилось синім світлом одне вікно. Дивилися телевізор. Синок повернув кучеряву голівку до дверей і, верескнувши, повис на шиї батька:

— Татку!

— Данику, що сталося? — занепокоїлась мати, спускаючи важкі опухлі ноги на підлогу.

— Малого хочу забрати. Скучив…

— Може, не бери його. Пізно вже. Переночуй тут…

Тепер лише Даник згадав, що у нього в машині спить п’яненький Юра, і кусень застряв йому в горлі.

Данило заспішив. Згріб Віталика, поцілував матір і вискочив надвір. Юра міг сп’яну завести машину і накоїти біди. Той, правда, прокинувся, але поводив себе спокійно.

Сів, спершись ліктями на переднє сидіння:

—. Ех, ну чого мені так вити хочеться! Так неінтелігентно хочеться вити. Слухай, малий, ти не будеш боятися, як я завию по-вовчому?

— А чому тобі хочеться вити?

— Нудно… Свинячі морди навколо. Хрум-хрум, плям-плям — і зжерли.

Деякий час вони їхали мовчки. Малий зачаровано вдивлявся в темряву. Раптом у світлі фар заметушилася тінь.

— Заєць! — закричав Данило.

— Зайчик? — підстрибнув хлопчик. — Де зайчик?

— Давай газу, Даник! — відчайдушно виборкався з дрімоти Юра. — Заєць убік не стрибне! Ти його осліпив!

Заєць (Данилові він здавався товстим і великим) мчав, прищуливши довгі вуха.

— Не втечеш! — спалахнув у Данилових очах мисливський азарт, і він дав найбільшу швидкість.

Машина заревіла. Ззаду підганяв його Юра. В лементі зовсім не було чутно дитячого голосу. Данило з розгону поїхав на зайця і раптом різко загальмував. Він і Юра вискочили з машини. Весь передок її був забризканий кров’ю. Трохи крові пролилось на асфальт. Під машиною заєць видавався геть миршавим. Схилившись над впольованим зайцем, обидва чоловіки важко дихали. Треба було якось витягнути його з-під колеса.

Хлопчик тремтів. Він боявся залишатись в машині і боявся вийти з неї. Нарешті відважився, тихенько зліз із сидіння. Було дуже темно. Тато і той чужий дядько сиділи навпочіпки. Хлопчик ступив до них крок, але раптом змахнув руками і ледь не впав, послизнувшись у крові…

1980–1981 pp.