Майк Йогансен

ОБЛИЧЧЯ БУРЖУАЗНОЇ ПРЕСИ

Таймс

Малюнки Л. Каплана

Уявіть собі джентльмена в циліндрі і в фракові. Права холоша його штанів ціла і спускається на товстий салдатський черевик. Ліва холоша його штанів... лівої холоші зовсім немає і видно голу волохату ногу з венозними прожилками, що набрякли від м'ясної їжі і частого уживання коктейлів. Ця нога боса, на пальцях товсті мозолі намуляні лаковим черевиком і невиведені ще Блу-Джеєм, чи ще яким патентованим способом.

Квадратове підборіддя цього джентльмена чисто виголене з одного боку, та з другого стирчить розпатланий шматок лакейської бакенбарди. В очах його і неписьменний прочитав би любов до добрих минулих часів і спокійну певність, що з сера Остіна Чеймберлена*^[1] куди кращий філософ, ніж з Маркса*, а з сера Кітченера* куди кращий державний муж, ніж з Леніна.

Але цей перістий джентльмен не є персонаж із жовтневої агітки в оформленні Меллера*.

Це перший порадник усякого англійського обивателя, володар сердець і володар мільйонів, колективний розум пасторів, полковників, письменників, психіятрів, промисловців, помбухталтерів — присяжний повірений половини англійського народу.

Це часопис Таймс, міліонер, що продає себе кожному стрічному за два пенси, поважний лорд — копійчаний пропагандист. Це його блідий і м'який скетч ми дали вище.

Ми забули, по-перше, сказати слово про його зріст. Це часопис — велет, старий гігант; проти нього найбільші наші газети не більше як пуцьверинки жовтенята*. В двох нумерах Таймсу стільки тексту, скільки є в третьому томі «Капіталу», кожна сторінка його вміщає на своїх семи шпальтах рівно друкований аркуш, а їх, сторінок, над двадцять.

Щоб прочитати ввесь нумер Таймсу, всі ці двадцять два аркуші друкованого тексту, треба сидіти цілий день зрання до вечора. Гоголівському Петрушці* (коли б він знав англійський язик) одного нумера Таймсу вистачило б на півроку постійного читання.

Отож ніхто, очевидно, не вправляеться читати всю газету, а продивляється лише ті відділи, що його найбільше цікавлять. Та ми спробуємо прочитати цілий нумер Таймса, хоча б у найхарактерніших рисах, і почнемо з самісінької маківки цього шановного джентльмена.

Над величезним простирадлом першої сторінки маковіє химерний напис якимись старовинними літерами, зовсім не подібними до ясного і простого латинського шрифту всієї газети. “The Times” написано вгорі старовинним ґотицьким, середньовічним шрифтом, і ці два слова розділені девізом Ордена Підв'язки*.

Усередині щит, на якому видко тільки два слова з того девізу, писані середньовічною французькою (!) мовою. Поруч теж по-французьки написано “Dieu est mon Droit”, що значить: «бог — моє право».

Не подумайте, що це право всякого англійського громадянина, вихвалюване в підручниках юридичних факультетів. Це навіть не право англійського буржуа, це навіть не право англійського лорда. Над газетою англійського обивателя маковіє право норманського пофранцуженого лицаря, завойовника Англії, право його автономности від короля-нормана.

Нижче праворуч стоїть нумер: сорок чотири тисячі дев'ятсот сорок, і в ньому тисячі й десятки тисяч акуратненько відділені комою, щоб читач бува не подумав, що Таймс почав видавати після потопу старий Ной, вийшовши з ковчега на горі Арарат на сухеньке, і, — щоб знав читач, що Таймс почав виходити куди пізніше від цього історичного факту, хоча й дуже давно.

Нижче надруковано скільки платити за об'яви. Виявляється, що смерть, народження, шлюб, «панахідні» об'яви тощо коштують усі приблизно однаково — щось із 1 гінею (трохи більше од червінця). Та за шлюб, надрукований у двірській сторінці, треба платити аж три гінеї за кожні три рядки, а що трьома рядками не обійдешся в лордському шлюбі, то й виходить чималенька сума.

Невідома в нас штука це оті «панахідні» об'яви: “In Memoriam” (у Пам'ять). От, приміром:

_______________________________________________

Ревелл. 20 лютого 1911.

В Оксфорд-Гардені Вільям Фредерик Ревелл

ніжно любимий чоловік Мері Г. Ревелл.

«Той присмерк зачарованих днів.

Минуле невмируще»

_______________________________________________

Угорі пояснено, що коли автор живий, то йому треба за вірші платити гонорар, а взагалі краще присилати книжку, щоб не перебрехати, бува, цитату. Далі йдуть об'яви клубів для бриджа, шахів, просто клубів, тенісних клубів, клубів для розгадування загадок (єсть і такі), клубів для танців і починаються курси сиділок, чи няньок. У собачім відділі, що буде нижче, є шостимісячні курси для молодих міс, де їх навчають на собачих няньок і видають у цьому сертифікати.

За няньками іде найцікавіший відділ об'яв — особисті (Personal). Починається він з того, що мільйони читачів «Таймса» дізнаються, що:

«Б. Т. Дякую тобі, голубко, будь ласка, попрохай poste-restante* Дж. П. О. послати листа. Р.».

Або трохи нижче:

«Друг, не можу більше приходити, чи писати. Можна тільки чекати.

Бета».

Далі йде строката побутова суміш. Загублено малакський ціпок і міховий комір, еспанець береться навчити вас еспанської мови, доктор літератури сподівається, що яка-небудь гуманна, добросердна особа згодиться позичити йому п'ятьсот карбованців (він потрапив у скруту, бо жінці його довелося робити операцію), леді (жінка районового судді) рекомендує всім матерям віддавати дочок у таку то школу (і її дочка вчиться тамож) — ця леді охоче одповідатиме на запити і даватиме інформацію.

Ви можете пожертвувати двадцять фунтів (двісти карбованців): на ці гроші преосв. суперинтендент (щось на штиб архирея) улаштує сімсот обідів для бідних (і сам не пропаде).

Ви можете пожертвувати непотрібні вам вставні зуби і їх вставлять бідним. Ви можете найняти в леді, що їде за кордон, її кватирю з меблями (а коли охота, то і з посудом, білизною та лакеями) всього тільки за шістьсот карбованців на місяць.

От «бувший офіцер (52 роки) розчарувався, втратив усі ілюзії, мало надій, грошей нема, все ж дуже хотів би мати — оранжерею та (або) піяніно! Чи є в