немаловажний факт, що він мав на своєму млині робочого коня, званого Бентам. Але давайте заглянемо до цього трактату!..

Ага! «Здатність чи нездатність осягати, – дуже слушно зазначає містер Млинн, – ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини». Якому, здоровому глуздом, нашому сучасникові хоча б на думку спаде заперечувати такий трюїзм? Єдине, що нас може щиро здивувати, – чому Млинн визнав за необхідне бодай натякати на речі аж настільки очевидні. Ну, ну… Та перегорнімо сторінку. А що тут? «Два суперечні явища не можуть обидва бути істинні, себто не можуть співіснувати в природі». Тут містер Млинн хоче сказати, що, наприклад, дерево повинно бути або деревом або не деревом, – тобто воно не може бути водночас деревом і не деревом. Чудово; але я запитую його: чому? А відповідь така (і вона більше ні на що не претендує): «Тому що неможливо осягнути, щоб два суперечні явища обидва могли бути істинні». Проте це, за його ж таки схемою доведень, ніяка не відповідь; хіба ж не він сам щойно визначив як очевидну річ, що «здатність чи нездатність осягати ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини»?

Тож я й нарікаю на ті прадавні народи не стільки через те, що їхня логіка, як видно з їхніх доведень, цілковито неспроможна, пуста й заразом химерна, скільки через їхнє пихате та недоумкувате заперечення всіх інших шляхів до Істини, всіх інших засобів її досягнення, крім цих двох безглуздих стежок – одна поповзом, друга навкарачках, – на які вони вийшли, аби накласти пута на Душу; а Душа ж бо нічого так не прагне, як ширяти]

До речі, любий мій друже, як ви гадаєте – чи не завдало б нерозв’язного клопоту тим прадавнім догматикам визначити, яким же з тих двох шляхів було досягнуто найважливішої та найвищої з усіх їхніх істин? Маю на увазі закон гравітації. Ньютон завдячує його Кеплерові. Кеплер визнавав, що його три закони були, власне, вгадані (а саме ці три закони, з шерегу інших, і привели чудового інглітського математика до його головного Правила, основи всіх фізичних законів, за якими для нас починається вже Царство Метафізики). Кеплер здогадувався, тобто користувався уявою. Він був воістину «теоретик» – це слово, нині мало не священне, колись вимовляли як образливе назвисько. Ну, хіба спромоглися б ті старі кроти роз’яснити, яким із двох «шляхів» криптограф розгадує вельми заплутану криптограму або по якому із двох шляхів Шампольйон підвів людство до тих безсмертних і майже незліченних істин, що випливли з розшифрованих ним єгипетських ієрогліфів?

І ще одне слово на цю тему, з якою я вже вам, певно, набридла. Так от, хіба не аж надто дивним є те, що вони, ці упереджені люди, з їхньою вічною балаканиною про шляхи до Істини, не трапили на те, що ми тепер ясно усвідомлюємо як широкий битий шлях, – на принцип Послідовності? Невже не дивовижно, що вони так і не спромоглися зробити з творінь Господа найважливіший висновок: цілковита послідовність повинна бути й абсолютною істиною! Наскільки спростилися шляхи нашого прогресу після запізнілого обнародування цих тверджень! Дослідження було вихоплено з рук земляних кротів і передано – як першорядне завдання – правдивим, єдино правдивим мислителям, людям полум’яної уяви. От ті останні й теоретизують. Подумайте тільки, з яким презирством мої слова сприйняли б наші прабатьки, якби вони зараз могли зазирнути мені через плече? А я наполягаю: саме ті люди й теоретизують; їхні теорії легко виправляти, видозмінювати, систематизувати – очищати потроху від окалини непослідовності, – аж поки врешті проявиться довершена послідовність; а її – саме тому, що вона є цілком послідовна, – навіть найзашкарубліші уми визнають за абсолютну та беззастережну істину.

4 квітня. Новітній газ робить чудеса, особливо у сполученні з удосконаленою гутаперчею. Якими ж то безпечними, зручними, легкими в керуванні й з усіх поглядів вигідними стали наші сучасні повітряні кулі! Он одна, величезна, – наближається до нас із швидкістю щонайменше сто п’ятдесят миль на годину. На ній, здається, повнісінько народу, – може, триста чи чотириста пасажирів, – а бач як ширяє на висоті десь понад милю над рівнем моря, тільки позирає згори на нас, бідолаг, із величною зневагою. А втім, сотня чи навіть дві сотні миль на годину – то, кінець кінцем, не швидкість для справжньої подорожі. Ви, напевно, пам’ятаєте, як ми перестрибнули весь Канадавський континент залізницею? Цілих триста миль на годину – оце швидкість! Щоправда, там годі щось побачити у вікно, годі чимось зайнятися, хіба що фліртом, бенкетуванням та танцями у тих розкішних салонах. Пам’ятаєте, яке дивне відчуття виникало, коли з вагона, що мчав на повний хід, ми ненароком ухоплювали оком якісь предмети назовні? Все зливалось у єдину суцільну масу. Щодо мене, то я віддаю перевагу подорожам повільним поїздом, із швидкістю, скажімо, миль сто. Там є скляні вікна і навіть дозволяється їх відчиняти – окові відкриваються ясні краєвиди… Пандіт каже, що трасу для великої трансканадавської залізниці частково розмічено ще, мабуть, дев’ятсот років тому! Він запевняє навіть, нібито й досі можна знайти залишки дороги – сліди якраз із тих часів, про які він згадував. Тоді дорога, здається, мала тільки дві колії; у нас, як вам відомо, їх аж дванадцять, і ще готуються три чи чотири. Стародавні рейки були дуже тонкі й розташовувались надто близько одна від одної: в наш час така легковажність неминуче призвела б до тяжких аварій. Бо ж сучасна ширина колії – п’ятдесят футів – заледве вважається безпечною. Власне кажучи, я не сумніваюся, що якісь там колії повинні були існувати вже у вельми віддалені часи, – так твердить і Пандіт; для мене цілком ясно, що в певний період, – очевидно, не менше як сім сторіч тому – Північний і Південний Канадавські континенти складали одне ціле; отже, канадавцям просто доконче треба було мати велику трансконтинентальну залізницю.

5 квітня. Мене мало не до смерті замучила ennui. Єдиний, з ким на борту можна спілкуватися, – то Пандіт; а він, бідолашка, нездатний говорити ні про що, лише про старожитності. Якось він цілий день переконував мене, ніби прадавні амриккани самі врядували собою! – чи чув хто коли більшу нісенітницю? – і ніби вони існували у такому собі співтоваристві, де кожен сам за себе; немов ховрахи – «степові собачки» з відомої байки. Він каже, що вони виходили з найхимернішого засновку: нібито всі люди народжуються вільними й рівними. А це ж геть-чисто суперечить принципам ранжирування, які так виразно закарбовані на всьому, що є сущого в духовному та матеріальному світі. Кожна людина «голосувала» – так це в них називалося, – тобто, інакше