лісу. Озеро, у якому я минулого літа ловив рибу, геть затягнулося ряскою. Жінка була така, якою я колись її полюбив: спокійна й привітна. Цієї ночі ми вперше за багато днів любилися, і наприкінці дружина сховала лице мені на грудях.
Але, дочекавшись, коли я засну, вона знову пішла. Я лежав нерухомо, не тямлячи себе від болю й обурення. Серце калатало на всю хату.
Жінка: Виглянуло сонце і сховалось. Чоловік пригорнув і знову оточив мене муром холоду. Чого він від мене хоче? Я сама хотіла би з ним порозумітись. Але дотримуюсь дистанції, яку він мені встановив. Мовчу. Ледь не вибухнула істерикою. Але стрималась. Сиділа в холодній кімнаті, дивилась сухими очима на ряди книжок, доки до горла не підступила нудота. Якби не неділя, я би взялась за прання чи полола б моркву на городі. Від самого слова «неділя» мене морозить. Мої неділі майже завжди були самотні. Та й дощ надворі. У церкві правиться, чутно аж сюди. Люди прийдуть додому, наїдяться вареників і полягають спати. Урізька сієста. Він каже, що я ненавиджу людей. То неправда: я можу любити тільки те, що мені належить, а ненавидіти не маю права. Але й неділя скінчилася. Вночі я відчула полегшення. Хай швидше минають дні, а з ночами я вже сама собі дам раду. І знаю, що так не можна жити, що треба мати або покірність, або силу до руйнування. Щось мене стримує. Може, слабість. Варто мене приголубити, по-людськи заговорити, то я і ворога вважатиму другом. І попри те житиму так, як велить мені мій ледачий жіночий розум: «Стрижено!»
Чоловік: Сьогодні сталось те, що вкрай мене обурило. Я їздив у місто, щоб подзвонити по міжміській, а заодно навідати книгарні. Повернувшись, почув у кухні голоси. Виявилось, що прийшов той тип, котрий питав колись за моєю жінкою. Він сидів з одного боку стола, а вона з другого. І дуже знітилась. Я мусив скорчити привітну міну. Здебільшого ми не показуємо перед чужими, до яких стосунків докотились. Той тип одразу заявив: — Ми вчилися з вашою жінкою в школі. І вже не бачились п’ятнадцять років. Я в загранку ходив. Я стояв коло порога, доки жінка не запросила мене сісти. — Я любив вашу жінку у восьмому класі. То добре, що застав тебе тут, бо десь у місті, певно, не впізнав би. — Хіба я так дуже змінилась? — Тоді ти ходила в шкільній формі і мала такий гофрований чорний фартушок. Ну, добре. Запрошую тебе і твого чоловіка до себе в неділю. — Я не знаю… — зиркнула на мене жінка. — Ти знаєш, де я живу. Приходьте. — Не обіцяю… Жінка пішла вивести його за поріг. Мені захотілось після них провітрити хату. Я ще почув її голос: — Заходь, як будеш мати час. Жінка одразу ж повернулась, але, попри всі зусилля, не могла приховати збентеженість. Руки її тремтіли, коли подавали мені таріль. — Ну, а ти теж любила його у восьмому класі? — весело спитав я. — Я його перший раз бачу. Ні, другий, бо колись бачила, як брала з криниці воду. І можеш мені вірити: ніхто не був закоханий в мене у восьмому класі. Це якась містика, бо я й справді мала тоді гофрований фартушок. Цьоця з Польщі привезла. Я всіх своїх однокласників знаю. — Може, це спосіб знайомства? — Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки. — Тоді це варіят. — Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати. — А звідки ти знаєш, де він живе? — Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив. — То він не звідси? — Може, вони виїхали… — Знаєш, то якийсь аферист. Жінка розсміялась: — Цікаво, що у нас можна виманити? То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора. — Тоді аґент ЦРУ? — запропонував я. — Мені не до жартів. То підемо до нього в неділю чи ні? — Побачимо, — ухильно відповів я, хоч в душі вирішив, що чим швидше ми виведемо того типа на чисту воду, тим краще. Я був радий, що закінчилась наша мовчанка. Коли ми пішли спати, я напівсерйозно-напівжартома сказав: — Може, тебе слід прив’язати до моєї ноги? — Як у Боккаччо? Ми довго не могли заснути, але мовчали. Непроханий гість вибив нас з буденності. Тоді я висунув ще одну гіпотезу: може, моя жінка мене дурить? Добре, якщо це просто для забави, а коли ні?
Жінка: Мій чоловік має здатність робити з невинного грішника, і не просто грішника, а такого, що розкаюється. Звісно, я б могла не пустити того дивака до хати, але мало що людині потрібно? Перебираю в пам’яті далекі роки, коли я бігала до школи, а після уроків блукала по річці, вигадуючи собі щось таке, що могло б прикрасити вбоге на враження життя сільської дівчинки. Нема чого таїти: я думала про кохання. І уявляла собі хлопця, гарного, як принц, який прийде випадково на берег річки і побачить там мене. Але в класі не було жодного, хто припав би мені до вподоби. Я хотіла незнайомця. Той чоловік має у собі щось руйнівне. Уже з того, як він зайшов до хати і почав розмову, не питаючи моєї думки, можна судити, що він має якусь ціль. Але яку? Руйнувати нема що. Ми з чоловіком уже зруйновані безкінечністю нашого побуту в Урожі. Ми не можемо загубитися в місті, бо отримати квартиру неможливо: на це пішли б десятки років. Ми зруйновані найбільше самоїдством, і не кричимо від муки лише тому, що нас не почують. Друзі захоплюються урізькою ідилією, приписують нам володіння двома палацами, що насправді не наші. Перший — це колишній панський дім з моторошними привидами і чудовою терасою, звідки видно захід сонця. А другий — дім за річкою, збудований у 30-х роках нашого століття, де майже ніхто не жив, бо господаря, інженера водонасосної станції, розстріляли більшовики. Обидва стоять порожні й занедбані. Ми, справді, наче володіємо пусткою. Іноді я розмовляю з тими домами, жалію їх, особливо той, у якому не нажились. Господар позрізав би старі яблуні, що вже не родять, і посадив би нові, а господиня — квіти. І їхні діти визирали б крізь ажурну решітку, коли м’яч перелетить через неї. Будинок Бандрівського я добре знаю. Він стоїть ближче до Винник, на Границі, посеред старого саду. Дуже довгий і низький. У заростях бузини та бузку покинута криниця. За запиленими вікнами, певно, збереглись старі меблі, папери, книжки, але я до них не мала права. Тому я й боялася, щоб чоловік не передумав. Мені уже вилетів з голови той дивак, який запевняв, що вчився зі мною у школі. Моє життя знову набуло сенсу: ввійти у той загадковий дім, перший власник якого спочиває на
Жінка: Виглянуло сонце і сховалось. Чоловік пригорнув і знову оточив мене муром холоду. Чого він від мене хоче? Я сама хотіла би з ним порозумітись. Але дотримуюсь дистанції, яку він мені встановив. Мовчу. Ледь не вибухнула істерикою. Але стрималась. Сиділа в холодній кімнаті, дивилась сухими очима на ряди книжок, доки до горла не підступила нудота. Якби не неділя, я би взялась за прання чи полола б моркву на городі. Від самого слова «неділя» мене морозить. Мої неділі майже завжди були самотні. Та й дощ надворі. У церкві правиться, чутно аж сюди. Люди прийдуть додому, наїдяться вареників і полягають спати. Урізька сієста. Він каже, що я ненавиджу людей. То неправда: я можу любити тільки те, що мені належить, а ненавидіти не маю права. Але й неділя скінчилася. Вночі я відчула полегшення. Хай швидше минають дні, а з ночами я вже сама собі дам раду. І знаю, що так не можна жити, що треба мати або покірність, або силу до руйнування. Щось мене стримує. Може, слабість. Варто мене приголубити, по-людськи заговорити, то я і ворога вважатиму другом. І попри те житиму так, як велить мені мій ледачий жіночий розум: «Стрижено!»
Чоловік: Сьогодні сталось те, що вкрай мене обурило. Я їздив у місто, щоб подзвонити по міжміській, а заодно навідати книгарні. Повернувшись, почув у кухні голоси. Виявилось, що прийшов той тип, котрий питав колись за моєю жінкою. Він сидів з одного боку стола, а вона з другого. І дуже знітилась. Я мусив скорчити привітну міну. Здебільшого ми не показуємо перед чужими, до яких стосунків докотились. Той тип одразу заявив: — Ми вчилися з вашою жінкою в школі. І вже не бачились п’ятнадцять років. Я в загранку ходив. Я стояв коло порога, доки жінка не запросила мене сісти. — Я любив вашу жінку у восьмому класі. То добре, що застав тебе тут, бо десь у місті, певно, не впізнав би. — Хіба я так дуже змінилась? — Тоді ти ходила в шкільній формі і мала такий гофрований чорний фартушок. Ну, добре. Запрошую тебе і твого чоловіка до себе в неділю. — Я не знаю… — зиркнула на мене жінка. — Ти знаєш, де я живу. Приходьте. — Не обіцяю… Жінка пішла вивести його за поріг. Мені захотілось після них провітрити хату. Я ще почув її голос: — Заходь, як будеш мати час. Жінка одразу ж повернулась, але, попри всі зусилля, не могла приховати збентеженість. Руки її тремтіли, коли подавали мені таріль. — Ну, а ти теж любила його у восьмому класі? — весело спитав я. — Я його перший раз бачу. Ні, другий, бо колись бачила, як брала з криниці воду. І можеш мені вірити: ніхто не був закоханий в мене у восьмому класі. Це якась містика, бо я й справді мала тоді гофрований фартушок. Цьоця з Польщі привезла. Я всіх своїх однокласників знаю. — Може, це спосіб знайомства? — Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки. — Тоді це варіят. — Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати. — А звідки ти знаєш, де він живе? — Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив. — То він не звідси? — Може, вони виїхали… — Знаєш, то якийсь аферист. Жінка розсміялась: — Цікаво, що у нас можна виманити? То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора. — Тоді аґент ЦРУ? — запропонував я. — Мені не до жартів. То підемо до нього в неділю чи ні? — Побачимо, — ухильно відповів я, хоч в душі вирішив, що чим швидше ми виведемо того типа на чисту воду, тим краще. Я був радий, що закінчилась наша мовчанка. Коли ми пішли спати, я напівсерйозно-напівжартома сказав: — Може, тебе слід прив’язати до моєї ноги? — Як у Боккаччо? Ми довго не могли заснути, але мовчали. Непроханий гість вибив нас з буденності. Тоді я висунув ще одну гіпотезу: може, моя жінка мене дурить? Добре, якщо це просто для забави, а коли ні?
Жінка: Мій чоловік має здатність робити з невинного грішника, і не просто грішника, а такого, що розкаюється. Звісно, я б могла не пустити того дивака до хати, але мало що людині потрібно? Перебираю в пам’яті далекі роки, коли я бігала до школи, а після уроків блукала по річці, вигадуючи собі щось таке, що могло б прикрасити вбоге на враження життя сільської дівчинки. Нема чого таїти: я думала про кохання. І уявляла собі хлопця, гарного, як принц, який прийде випадково на берег річки і побачить там мене. Але в класі не було жодного, хто припав би мені до вподоби. Я хотіла незнайомця. Той чоловік має у собі щось руйнівне. Уже з того, як він зайшов до хати і почав розмову, не питаючи моєї думки, можна судити, що він має якусь ціль. Але яку? Руйнувати нема що. Ми з чоловіком уже зруйновані безкінечністю нашого побуту в Урожі. Ми не можемо загубитися в місті, бо отримати квартиру неможливо: на це пішли б десятки років. Ми зруйновані найбільше самоїдством, і не кричимо від муки лише тому, що нас не почують. Друзі захоплюються урізькою ідилією, приписують нам володіння двома палацами, що насправді не наші. Перший — це колишній панський дім з моторошними привидами і чудовою терасою, звідки видно захід сонця. А другий — дім за річкою, збудований у 30-х роках нашого століття, де майже ніхто не жив, бо господаря, інженера водонасосної станції, розстріляли більшовики. Обидва стоять порожні й занедбані. Ми, справді, наче володіємо пусткою. Іноді я розмовляю з тими домами, жалію їх, особливо той, у якому не нажились. Господар позрізав би старі яблуні, що вже не родять, і посадив би нові, а господиня — квіти. І їхні діти визирали б крізь ажурну решітку, коли м’яч перелетить через неї. Будинок Бандрівського я добре знаю. Він стоїть ближче до Винник, на Границі, посеред старого саду. Дуже довгий і низький. У заростях бузини та бузку покинута криниця. За запиленими вікнами, певно, збереглись старі меблі, папери, книжки, але я до них не мала права. Тому я й боялася, щоб чоловік не передумав. Мені уже вилетів з голови той дивак, який запевняв, що вчився зі мною у школі. Моє життя знову набуло сенсу: ввійти у той загадковий дім, перший власник якого спочиває на