думка.

26 серпня

— Що ти з ним робитимеш? — питаю я свою старшу дочку.

— А що я маю робити?

Наталка найстатніша серед моїх дітей. Об’єктивно кажучи, вона не красуня, навіть не надто вродлива, але ця статність, гарна постава й дивне поєднання на обличчі, у виразі очей дитячості з якоюсь аж наче неземною (ні, не точне слово, пані філологине) погордою в погляді темно-горіхових очей створюють... як би це тепер сказали?.. Шарм, напевне.

Образ, неповторний образ, кажу я собі.

А питала я доньку після чергового візиту Бориса Танасюка, нашого найбагатшого загорянця, митника, в якого єдиного у селі найвищий триповерховий будинок (домище, каже мій Петро) за міцною кам’яною огорожею. Борис — син моєї колеги, вчительки математики, вже пенсіонерки, Ольги Мусіївни. Йому тридцять, вже був одружений, привіз із Білорусі справжню красуню. Два роки тому розлучився, каже, що прогнав, коли побачив (по-новому, його слова) нашу Наталку. Тепер щотижня він їздить до Луцька. І це вже чи не вдесяте приходить до мене. Пісня та ж сама — Наталка все одно буде його, нікуди вона не дінеться. Але краще раніше, я маю вплинути, ви знаєте, як я вас поважаю, Світлано Ігорівно, Наталку я на руках носитиму, захоче мати свою машину, будь ласка, однаково з її спеціальністю в місті ніде діватися, до того ж вона непристосована до життя, як і ви, Світлано Ігорівно, тільки не ображайтеся...

— Я не маю впливу на дочку, — сказала я зрештою стомлено.

Саме так, почувалася дуже стомленою. Може, давалося взнаки вчорашнє — сидіння біля озера, випивка, стрес, який пережила з Іринкою?

— Ви маєте великий вплив. А любов її мені не потрібна. Тобто, потрібна. Але любов буде. Буде любов, Світлано Ігорівно. Якби я не любив, то хіба би розлучався з Веронікою?

— Напевне, ні, — я відповіла автоматично.

Тепер ми стояли на подвір’ї з донькою. Десь за годину по розмові з Борисом.

— Ти зовсім його не кохаєш?

— Про що ви, мамо?

І раптом Наталка сказала, що існує єдиний вихід покінчити з цим безглуздям. Інакше й не назвеш, сказала вона.

— Який? — спитала я. — Вийти заміж за іншого? В тебе хтось є?

— Якщо відверто — є, — сказала дочка. — Але не в цьому річ, мамо. Моє заміжжя такого, як Борис, не зупинить.

— То який же вихід?

— Переспати з ним.

— Що?

Донька тернулася об моє плече. Як колись у дитинстві — то був саме її, Наталчин, жест. Не тулитися, як Іринка, а саме тернутися.

— Моя високоморальна матусю, — сказала Наталка. — Вибачте, що шокую вас. Мушу вам сказати — я вже не дівчинка. Я вже... Гаразд, мамо. Я другий рік живу цивільним шлюбом.

З одним чоловіком. Але нічого не питайте. Нічого, добре?

— Цивільним шлюбом...

Донька мене підтримала, бо, певне ж, я упала би. Ні, слабкість дивна. Я відчула, як на очі накочуються сльози.

— Чому ж ти нічого не казала?

— А що казати? Він все одно зі мною не одружиться. А Борис має отримати те, чого прагне. Доступність ідеалу принижує ідеал — так сказав, здається, якийсь філософ. Крім того, не забувайте, хто я за спеціальністю. Я все так обставлю... Ні, з вас досить.

До вечора я не могла заспокоїтися після цієї розмови. Моя дочка, моя Наталка, стала циніком? Вона буде психологом і, напевне, добрим психологом, але... Я щось пропустила у ній, у собі? Чи, може, так і треба жити? Бо ким я її виховувала? Але ж хто її той «цивільний чоловік»? Не візьме заміж? Що це означає? Про що я могла би дізнатися? І про що, а головне — чому — не посміла запитати?.. Попри її заборону.

30 серпня

Наталка поїхала до Луцька, в університет. І повіз її Борис. Вчора вона не ночувала вдома, прийшла під ранок. Здійснила свій задум?

Я вдала, що сплю. Насправді ж не спала цілу ніч. Я боягузка, страшенна боягузка. Але хто, як не я, тверджу своїм учням про їхнє право вибору...

Право вибору? Яке воно в моєї доньки? Моєї старшої доньки. Найстаршої. Моєї? Може, добре, що такого права, здається, вже давно немає у мене самої.

Думка мене дивує.

А Наталка поїхала. Сказала, обійнявши перед тим, як сісти в Борисову машину: «Все буде добре, мамо». Тернулася об мое плече. Ой!

1 вересня

Сьогодні — традиційний перший дзвінок. Я стою на урочистій лінійці поруч зі своїми восьмикласниками. Їх чотирнадцять. В першому класі їх було шістнадцять. Двоє виїхали разом з батьками. Стільки ж — чотирнадцять — у класі, де навчається Іринка. А ось першоклашок тільки восьмеро. Знаю, що наступного року їх буде лише семеро. Село старіє і чи можна це зупинити?

Я перевела погляд на шеренгу випускного класу, де стояв й Ігор. Мій Ігор! Мій нещасний хлопчику... Він намагається керувати своїм тілом. Робить все, щоби воно його слухалося. Для цього потрібні неабиякі зусилля. Наслідки дитячого церебрального... Бідний хлопчик, він наполіг, щоби піти на перший дзвінок. Утім, тепер над ним однокласники майже не насміхаються. Хіба що відводять погляди.

Подорослішали.

— І сьогодні, в цей урочистий день...

Це вже говорить сільський голова. Ні, місцевий бізнесмен. Треба слухати, подумала я, і раптом відчула, що світ поплив. Це тривало з десяток секунд, не більше.

— Що з вами, Світлано Ігорівно? — почула я шепіт Люди Лісняк, яка стояла найближче.

— Нічого, нічого, — сказала я.

Уже дорогою до класу я подумала про це дивне запаморочення. Може, я завагітніла у сорок шість років?

2 вересня

Сьогодні знову був вихід до озера та лісу — тепер вже зі всіма нашими вчителями, «колективний», до якого додалися сільський голова і завідуюча лікарською амбулаторією. Те ж саме — випивка, бесіди, пісні, вогнище. Петро мав теж іти, але вже до надвечір’я десь назюзявся. Ходив за хлібом в магазин, до того ж — неділя. На диво легко згодився лягти спати, правда, при цьому щось бурмотів про інтелігенцію, з якою він, авжеж, не гідний бути разом, це ж тільки його високоосвічена жінка може з ними сидіти, куди там йому, трактористу, ні, навіть не трактористу, безробітному сільському... Я слухала його варнякання і одночасно роздягала, потім скидала чоботи.

Дивна річ — мені було зовсім не прикро. Наче то не я все те робила.

— Спи, — сказала я. — Чи тобі пісню заспівати?

— Я-яку пісню? — не зрозумів Петро.

— Колискову.

— Моя жінка наді мною сміється...

Мені справді хотілося чомусь підійти, сісти біля цього непутящого чоловіка і почати співати пісню. Так, саме колискову. Як я співала колись своїм дітям. Тихим голосом, а може, й гладити при цьому по голові.

Дивне бажання.

Сама собі дивна, я вийшла