вщипнула себе за стегно й скривилася. Зате біль допомагав не розплакатись.

— Чого ти кривишся? Чого ти завжди кривишся? Не подобається, що тобі говорять?

Із кімнати вийшов похмурий тато. На переніссі — темний слід від окулярів. Очі злегка почервоніли. Мабуть, сидів за книжкою. Тато зазвичай любив читати після роботи, у нього був чималий список книжок до прочитання і справді чудова бібліотека. Він помасував собі потилицю: від криків у нього завжди боліла голова. Батько ніколи не підвищував голосу, проте боляче карав ременем. Краще б кричала мама. От і зараз кинув тихо, але від цього стало ще гірше:

— Якщо ти така самостійна, сама собі готуй вечерю і сама заробляй гроші! Твої однолітки певно не сидять у батьків на шиї!

Це було дуже образливо — так образливо, що вже ніякі щипки не допомагали. Сльози захлеснули її з головою однією потужною хвилею. Ліза зірвалася на крик, розтираючи вологу по вмить почервонілих щоках:

— Мені від вас нічого не треба!

Двері зачинилися з оглушливим гуркотом. Ліза побігла нагору, перескакуючи через дві сходинки, й зачинилася зсередини на ключ. Притулилася спиною до дверей і сповз­ла на підлогу. Перша хвиля сліз поволі відступала. Дівчина ще схлипувала, але з кожною секундою дедалі тихіше й тихіше. Образа на батьків маленьким чорним клубком скрутилася десь у районі шлунка, який одразу про себе нагадав невдоволеним бурчанням. Ліза покрутила головою, розминаючи шию: вона завжди максимально стискалась і зіщулювалась, коли на неї кричали, а коли приходила до тями — втомлені м’язи відразу починали нити.

Добре, що в неї завжди було місце, яке належало тільки їй. Стінка з безліччю шафок, ліжко з м’якою спинкою, килим біля ліжка і дві подушки на підлозі — на них можна було розлягтися разом із ноутбуком, широкі полиці з книжками в кольорових обкладинках — майже всі пригодницькі або романтичні, глобус на тонкій ніжці й акваріум із рибками, подарунок тата — замість цуцика. Ліза схлипнула, але підвелася й постукала пальцем по склу. Перламутрові неони^[1] жили у своєму власному світі й не звертали на гос­подиню ніякої уваги. Інша річ — собака…

Мама була категорично проти. Вона не любила собак. Мама взагалі багато чого не любила. Не любила мансарду — казала, що відчуває там себе незатишно, ніби на неї щось тисне й от-от упаде стеля. Але Ліза знала, що мамі просто ліньки було підніматися надто високими сходинками. У мами завжди був план — на щодень і на все життя, і вона страшенно не любила, коли щось ішло не за графіком. Коли тато запізнювався на вечерю, коли Ліза не встигала вчасно зробити домашнє завдання чи поскладати речі за кольорами. Може, мама не любила і її?..

Дівчина насипала рибкам корм і дивилася, як вони жадібно хапають його. Ось це життя! Весь час плавати та їсти, ну і ще дихати — якщо не забудуть виплисти догори до бульбашок із киснем. Точно! Вона забула про їжу! Ліза витягла з-під ліжка бляшанку з колою. Шипуча рідина приємно поколювала горло. З другої шухляди столу з’явилася пачка чипсів. Великий шарудливий пакет. Вона вкинула першу жменю до рота й задоволено захрумтіла: нарешті життя набирало сенсу!

Ліза стягнула сорочку та шорти, недбало повісила одяг на спинку стільця. Ковзнула поглядом по нозі: окрім здертих колін, на стегні наливався кольором свіжий синець. Нова галактика в її маленький всесвіт. Уже четверта. Дві трохи вище зап’ястку й одна на боці — щоправда, вже гидотно-жовтого кольору. Ще кілька днів — і вона зникне. Дівчина пірнула в улюблену піжаму у вигляді кролика, помахала коротким пришитим хвостом й усміхнулася. Погладила чорний лакований ноутбук, відкрила його й накла­цала пароль. Запустила соцмережу, яка з готовністю відкрила профіль із ніком «Лілі». Під власним іменем вона вже давно не сиділа, це була її чергова нова сторінка. Минулі блокували або за депресивні дописи, або за те, що мучителі — знаходилися й такі — перетворювали її віртуальний світ на віртуальне ж пекло. Ліза ковтнула слину і покрутила ролик мишки.

На головній фотографії була вона. Вигоріле світле розпущене волосся, позаду яскраво світить сонце. Перший знімок, який вона зробила тут. І єдиний вдалий. Очі й ніс, всипаний огидним ластовинням, затуляє долоня, видно тільки по-дитячому пухкі губи. Так вона навіть симпатична. Інакше чому б до неї кожного дня хтось просився в друзі? Ліза заблокувала кілька бородатих арабів — обвішані золотом, вони занадто наполегливо пропонували свою компанію. Відкрила віконце з повідомленнями. Білий Кит був у мережі.

— Тут? — надрукувала швидко, поки він не зник.

— Завжди тут. Якщо я тобі потрібен.

Ліза усміхнулася і струсила крихти з підборіддя. Запустила плеєр. З великих салатових навушників полилася тягуча мелодія Tricky «Hell is around the corner»^[2], схожа на густий гарячий шоколад. Голова сама стала кивати в такт. Пальці швидко пробігли по клавіатурі. Жовті стікери на клавішах Enter і чотирьох стрілках майже стерлися. Треба наклеїти нові. Якщо мама дасть грошей…

— Ясно, що потрібен. Особливо сьогодні.

— Батьки?

— Вони мене вже дістали! Якщо я їх так злю, то нащо взагалі народжували? Але я вже майже заспокоїлася…

— Після розмов зі своїми я думаю так само. Зате маю цікаву ідею, як із цим боротися. Щоб думали, що говорять, і нарешті пошкодували. Якось поділюся. А зараз… Я б хотів бути поруч, щоб заспокоїти тебе.

Білий Кит був надто милим, щоб бути правдою. У животі щось залоскотало. На мить перехопило подих. Як тоді, коли вона намагалася зробити «сонечко» на гойдалках і розгойдалася сильно-сильно — під час кожного руху внизу живота лоскотно поколювали маленькі голочки.

Ліза почервоніла й укинула ще жменю чипсів до рота. Треба було терміново змінити тему. Пальці зависли над клавіатурою, але співрозмовник її випередив:

— Знову була на морі?

— Ага, — дівчина машинально кивнула, друкуючи відповідь.

— Мабуть, це було дуже гарно — ти, захід сонця і море.

Ліза мрійливо заплющила очі й стиснула пачку: чипси ламалися з мелодійним хрускотом. Кит умів робити компліменти: навіть якщо це неправда — бо правдою це ніяк не могло бути! — йому все одно хотілося вірити.

— Я зовсім не гарна. — Ліза стиснула руки в кулачки. Вона повинна бути чесною, особливо з ним. Йому вона брехати не може.

— Для мене ти найгарніша.

Дівчина всміхнулась. Співрозмовник був упертим, і їй це в ньому страшенно подобалося.

— Ти змушуєш мене червоніти. Так нечесно!

— Нечесно, що ти зараз далеко.

— І ти. Що робив сьогодні?

— Був на футболі. Забив кілька голів — мій талісман завжди зі мною, пам’ятаєш? — Кит надіслав фото