Джон Елдредж ДИКЕ СЕРЦЕ
^{Таємниця чоловічої душі}

З англійської переклала

Олена Фешовець

Видавництво спирається на «Український правопис. Проект найновішої редакції» Інституту української мови НАН України (1999).

Сем’юелу, Блейну і Люку

Я люблю ваші серця воїнів.

Вам під силу бути ними

ПОДЯКИ

Висловлюю щиру подяку тим, хто допоміг мені зійти на цю вершину:

Сему, Блейну, Джені, Арону, Морґану, Чері, Джулі, Ґарі, Лею, Травісу, Сілі та Стейсі; Браяну та Кейлі з видавництва «Томас Нельсон», а також групі, з якою я щочетверга ввечері грав покер; усім, хто молився за мене, — близьким і далеким.

Дякую Брентові за те, що більше за будь-кого іншого допоміг мені зрозуміти, що означає бути чоловіком, а Креґові за те, що я взяв до рук меча.

ВСТУП

Знаю, знаю. Мені навіть хочеться попросити пробачення, мовляв, хіба нам потрібна ще одна книжка для чоловіків?

Ні. Нам потрібне щось інше. Нам потрібен дозвіл.

Дозвіл бути тим, ким ми є — чоловіками, створеними за Божим образом. Дозвіл жити за серцем, а не за переліком того, що ми «повинні» і «зобов’язані», котрі втомили і знудили стількох нас.

Більшість послань до чоловіків, врешті-решт, не спрацьовують. Причина проста: вони ігнорують те, що є глибоким і справжнім для чоловічого серця — його справжні пристрасті — і просто намагаються змінити власне серце, використовуючи різні форми тиску, наприклад, саме таким чоловіком ти повинен бути; ось що має робити добрий чоловік, батько, християнин, парохіянин. Заповнюйте прогалини, виходячи з того. Чоловік має бути відповідальний, чутливий, дисциплінований, вірний, старанний, обов’язковий тощо. Багато з тих рис є добрі. Я не сумніваюся, що автори послань у такому дусі мають добрі наміри. Але, як ми пам’ятаємо, дорога до пекла встелена добрими намірами. І нам слід збагнути, що їхні спроби майже повністю приречені на провал.

Ні, чоловіки потребують чогось іншого. Вони потребують глибше зрозуміти, чому так прагнуть пригод, боротьби і красуні, а також потребують знати, чому Бог зробив їх саме такими. Вони мусять глибше зрозуміти, чому жінки бажають, щоб за них боролися, запрошували в пригоду і чому мусять бути красунями. Бо такими Бог створив їх.

Тож, я пропоную цю книгу не як сім кроків до кращого християнського життя, а як сафарі серця заради віднайдення життя, сповненого свободи, пристрасті і пригоди. Я думаю, це допоможе чоловікам повернути собі своє серце, та й жінкам теж. Більше того, це допоможе жінкам краще зрозуміти своїх чоловіків і жити таким життям, якого вони обоє бажають. Молюся, щоб у вас так було.

Справжній чоловік не той, хто критикує, не той, хто показує, як впав духом сильний чи наскільки успішною могла би бути людина дії. Належне слід віддати тому, хто є на полі битви, чиє обличчя вкрите пилюкою, потом і кров’ю, хто героїчно бореться…, хто переживає велике піднесення, глибоку відданість, присвячує себе видатній справі, хто, в кращому випадку, вкінці здобуває лаври переможця, а в гіршому — у випадку програшу, принаймні програє, наважуючись на великий ризик, тому він ніколи не буде серед тих холодних, боязких душ, які не зазнали ані перемог, ані поразок.

_ТЕОДОР РУЗВЕЛЬТ

Царство Небесне здобувається силою;

і ті, що вживають силу, силоміць беруть його.

_МТ. 11, 12

Розділ 1 ДИКЕ СЕРЦЕ

Глибокі води — задума в людськім серці…

_ПРИП. 20, 5

Духовне життя не може бути схожим на життя в провінції. Це завжди фронтир. І ми, що живемо тут, повинні примиритися з таким життям і навіть радіти, що воно завжди буде невлаштованим.

_ГОВАРД МЕЙСІ

Хочу скакати до пасма гір, за яким заходить сонце

Я не терплю пут і не люблю огорож

Не обмежуй мене.

_КОУЛ ПОРТЕР, «Не обмежуй мене»

Нарешті я опинився в дикій місцевості. Вітер у верхів’ях сосен шумить, мов океан. Хвилі набігають із безмежної блакиті вгорі, розбиваючись об гірський кряж, на який я вибрався — десь у горах Севетч, що в центрі штату Колорадо. Піді мною, миля за милею, розкинулося відлюдне море полину. Зей Ґрей увічнив цю траву як пурпурно-сиву, проте більшу частину року вона сріблисто-сіра. Це така територія, якою можна день у день їхати верхи, не зустрівши ані душі. Сьогодні я йду пішки. Хоча цього пообіддя сяє сонце, тут, біля континентального вододілу, повітря не нагріється вище нуля, і тепер я тремчу від поту, що виступив, поки я підіймався цим схилом. Останні дні жовтня, скоро зима. Вдалині, що близько сотні миль на південний захід, сніг уже вкриває гори Сан Гуан.

Гострий аромат полину все ще тримається моїх джинсів і прояснює свідомість, коли я хапаю ротом повітря — тут, на висоті 10 тисяч футів, його дуже бракує. Я змушений знову відпочити, хоча знаю, що кожна зупинка збільшує відстань між мною і моїм кар’єром. Однак перевага завжди була на його боці. Хоча сліди, які я помітив нині вранці, були свіжими — лише кількагодинної давності — це мало обнадіює. За такий час лось легко долає багато миль непрохідної місцевості, особливо, якщо він поранений чи втікає.

Вапіті, як назвали їх індіянці, є одними з найневловиміших створінь, які ще залишилися в цих широтах. Це королі-примари високогір’я, обережніші та полохливіші від оленів, вистежити яких набагато важче. Вони живуть на височинах і за день проходять більше за будь-яку іншу звірину. Особливо самці, неначе шостим чуттям, відчувають присутність людини. Кілька разів я підходив доволі близько, а за мить їх уже не було, — вони безшумно зникали в осикових заростях, густих настільки, що й заєць, здавалося б, там не проскочив би.

Так було не завжди. Століттями лосі водилися в преріях, де стадами випасалися на соковитих травах. Навесні 1805 року Меріветер Люїс описав тисячні стада, що ліниво проходили повз нього в пошуках північно-західного проходу. Інколи цікавий мандрівник міг підійти настільки близько, що кидав у лосів палицею, мов у сільську корову, що перегородила собою дорогу. Але до кінця століття експансія на захід витіснила лосів у скелясті гори. Вони стали невловними, ховаючись у високогірних лісах, наче