Юрій Андрухович Ерц-герц-перц

Цей тематичний блок цілковито присвячений жанрові есею. Народився він як продовження моїх нотаток "Вступ до географії" ("Перевал", 1993, N1) і служить висвітленню деяких вельми болючих культурологічних проблем, як наприклад: співіснування (не завжди мирне) часу і простору (історії й географії); їх потьмяніле золото і наша нова ностальгія; можливість компромісу між єдністю та унікальністю, патріотизмом і космополітизмом, загальнолюдським і національним. Усе це речі дуже поважні, що разом з тим не означає, ніби про них не можна поміркувати з примруженим оком.

Есей під назвою "Ерц-герц-перц" я вперше прочитав як доповідь на письменницькому форумі "Проблема єдності, проблема унікальності" (Варшава, травень 1994 р.), після чого він у перекладі Олі Гнатюк був надрукований польською "Газетою виборчою". Хоча, власне кажучи, від самого початку він писався мною саме для цього номера нашого журналу, де нарешті й знайшов своє місце.

Нариси Ігоря Померанцева цікаві для нас найперше тим, що автор — блискучий російський прозаїк і поет "третьої хвилі еміграції", перекладач Джойса — водночас душевно і кревно пов'язаний із Західною Україною, де в еклектичному і екзотичному середовищі чернівецького середмістя з його незабутньою живою поліфонією минули дитинство і юність Ігоря. Нині Померанцев реемігрував до Мюнхена, де працює на російській службі радіо "Свобода" яко ведучий культурологічної програми "Понад бар'єрами". Звідси схильність до парадоксів, контраверсій і провокацій, що стала чи не провідною рисою його творчості. Більшість із уміщених тут речей Померанцева я залишив без перекладу, оскільки вважав за необхідне, щоб ці вельми проникливі судження про українство були сприйняті читачем через іншу мову. Зрештою, іноді їх просто неможливо було би перекласти.

УПОРЯДНИК

1

З родинних переказів найдовше зберігаються ті, що виглядають найменш вірогідними.

Дванадцятилітньою дівчинкою моя бабця Ірена Скочдополь побачила ерцгерцога Франца Ферди-нанда у відкритому автомобілі. Супроводжуваний кавалерійським ескортом та напружено-цікавими поглядами численних мешканців Станіславова, що вишикувались обабіч вулиці Романовського, чи то пак, Романовскігассе, спадкоємець австро-угорського трону з дружиною й кількома нащадками на задньому сидінні особистого, скажімо, "лорен-дітріха" відбував у напрямку залізничної станції, звідки вечірнім експресом повинен був рушити на Чернівці. Зрештою, чому обов'язково на Чернівці? Розглядаючи нині на дозвіллі облізлу мапу цісарсько-королівських залізничних сполучень, приходиш до тверезого висновку, що шлях на Чернівці аж ніяк не був оптимальним. Здогадуюся, що ерцгерцог з родиною поїхав іншим маршрутом — попри нафтоносні урочища та сірководневі лікувальні джерела, минаючи просяклі дощами нетрі Чорного лісу, на Стрий, Моршин, Гребенів, а далі стрімко на південь, аби, з настанням темряви занурившись у предковічний і споночілий шум Горганів, наступного ранку виринути вже на землях Альфельду, Великої Угорської рівнини, себто корони, де вже чекали на нього Обуда, Пешт і Буда з безліччю винарень, вогнистими наїдками та чуттєвою музикою. Життя тривало. Кінцевим пунктом подорожі було Сараєво.

Але повернімося до дванадцятилітньої бабці, вихованки сестер-василіянок, дочки зрутенізованого судетського німця (були й такі), що над усе любила ходити до фотопластикуму, вишивати хрестиком і читати посібник з астрономії в популярному викладі Каміла Фламмаріона. її враження від побаченого з вікна своєї веранди ерцгерцога, чи, по-українськи кажучи, архикнязя, звичайно вписувалися в декілька лаконічних штрихів. Липневе надвечір'я, п'ята пополудні, недавній дощик прибив пилюку навколо і відсвіжив рослини та камені. Обидва хідники уздовж вулиці заповнені міською громадськістю, котра вітає монарших осіб хустинково-прапорцевими помахами. Блискуче напуцовані шоломи кавалеристів, коні теж лискучі, гладко вгодовані, майже дресировані. Млява рука Фердинанда звисає на дверцята, час від часу скидаючись, аби махнути у відповідь. Пані архикнягиня в "югендштільному", грандіозному віденському капелюсі з надмірностями, з обличчям під вуалькою, проте явно з материнською посмішкою. Дивна річ — бабця, що сама була тоді дитиною, не запам'ятала нічого про Фердинандових дітей. Іноді щось плутано розповідала про матроське убранко на одному з них, але це, як мені здається, були вже впливи того ж фотопластикуму чи пізніші — кінематографа…

Решту домальовую сам. Головне в моїй побудові — легіт, надвечірній вітерець, літання тихих ангелів, і він надає всьому якогось нетривкого, ледь розтріпаного вигляду, все майорить і тріпоче — плюмажі на драгунах, пера на жандармах, бунчуки, хвости і гриви, чуби на непокритих головах християн і пейси на юдеях, вишивані рушники і навіть одна синьо-жовта стрічка, а також безліч інших стрічок і, як уже було сказано, прапорців та хустинок. До розваги допущено всіх бажаючих — і навіть пані Капітанова, відома в місті божевільна гігієністка, що на кожному кроці, постійно і привселюдно прала свої незліченні лахи, і навіть старий Олійник, що сто років поспіль тільки ремонтував парасольки і пив пиво, і навіть гімназіальний професор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов, — усі вони присутні в цій надвечірній ідилії, під невидимими крилами імперії. І жодного тобі анархіста, жодної спроби замаху, самоофірного бомбометання чи стрілянини, жодного таємного гуртка і нелегального клану — світопорядок здається єдино можливим, сталим і непорушним, імперія вічною, а терорист Січинський уже від кількох років мешкає десь в Америці — там, де й належиться жити всім на світі терористам і збоченцям.

Тогочасні фотографи, здається, не лишили свідчень, які б могли спростувати чи підтвердити зображену мною картину. Епізод з візитом та подальшим від'їздом Фердинанда так і залишається епізодом — без жодного повчального змісту чи бодай анекдотичного ефекту. Залишається тільки настрій, мимобіжне враження, ітргеззіоп, присмак — а це речі настільки суб'єктивні, що годі вив'язати з них якесь вартісне світоглядне узагальнення.

Вдамося ж до речей об'єктивніших.

2

Ставлення галицьких українців до старої Дунайської монархії було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним. Ця іронія починалася на рівні цісаревих портретів у багатьох українських вітальнях (і звичайно в обрамленні традиційних рушників, як і' портрет Шевченка поруч), а закінчувалася цілком безглуздим і тому безпечним москвофільством.

З усіх елементів неминучого майбутнього вибуху, якими просто таки була начинена