Австро-Угорщина в силу свого суперечливо-клаптикового характеру, український був найменш вибуховим. Не означає це, що не був вибуховим цілком — приклад уже згадуваного студента Сочинського, котрий досить рішуче і без особливих розкольниківських терзань покінчив із намісником Галичини графом Потоцьким, принагідне осиротивши дев'ятьох дітей останнього, свідчить усе ж, що "і ми були не пальцем роблені". Але загалом і ця кримінальна історія носила не так антиавстрійський, як антипольський характер (черговий епізод одвічного і взаємно виснажливого українсько-польського "око за око, зуб за зуб").

Апологія небіжки Австрії ("мамуні Австрії", як жартували ті ж іронічні галичани) для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. Гадаю, вже тільки за це найясніший Прохазка, цісар Франц Йосиф І, заслуговував би на Нобелівську премію ноосфери, якби така премія присуджувалась посмертно і взагалі присуджувалась.

По-друге, всередині самої збереженої мови завдяки цій найлегковажнішій з імперій зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, починаючи "фаною", "фертиком", "фриштиком" і "фарфоцлями", а закінчуючи майже сакральним "шляк би його трафив". І що я, український письменник, робив би нині без цих германізмів?

По-третє, саме завдяки їй, цій неіснуючій нині бабуні, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не примирного й непоєднуваного. Через оцю свою клаптиковість і мішаність, через причетність — біологічну й історичну до всього і вся на світі вона явила собою справжній "цирк аномалій", рухому колекцію екзотів і потвор. Вона змушена була обрати для себе свободу і плюралізм, даючи притулок практично всім — від хасидів до старообрядців, від таємничих караїмів до цілком буденних марамороських циган — переслідування за расовими, національними чи релігійними ознаками вона почала згортати, либонь, першою.

По-четверте, вона зберегла нам архітектуру — інакшу, різну, зберегла інакші міста, зберегла право стійкості за цими містами, внаслідок чого вони вперто не хочуть руйнуватися попри всі передумови для руйнування і завдяки цьому мій Станіславів усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою.

Нарешті, по-п'яте, — вона відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов'ю до його ніжного смеркання. Подумати тільки — були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією. На початку століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Густавом Клімтом, а для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг. Усіх, хто в цьому сумнівається, запрошую дивитися на вже згадувану мною мапу цісарсько-королівських залізничних сполучень.

Саме такими, на мій погляд, є п'ять головних тез на захист нашої австро-угорської історії. Насправді цих тез може бути значно більше, та й самі вони можуть бути інакшими — я лише втішуся, коли мене доповнять і виправлять. Чи навіть заперечать.

З

Один зі старих галицьких анекдотів (анекдотів у тому сенсі, в якому Ірванець уживає пушкінське "дней минувших анекдотьі") розповідає таке. До австрійського війська привели поповнення рекрутів з Галичини. Навчання мілітарній справі почалося засвоюванням імен і титулів вищого командування. Зубатий капрал доводив до рутенсько-рекрутського відома, що комендантом їхнього регіменту є архикнязь лицар Тосканський, німецькою мовою "ерцгерцог ріттер фон Тоскана". Далі зажадав повторити це від здоровезного як ведмідь хлописька звідкілясь із-під Жаб'я чи Прокурави родом. Той не змигнувши оком випалив: "Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!"

Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діалекті згадана "ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому "ерц-герц-перц", як у магічному заклинанні, сконцентровано безліч речей: тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі "швейкування". Але для мене це ще й діагноз. У ньому — наша набута недорікуватість, фатальне тупцювання на порозі Європи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне "ерц-герц-перц", та й по всьому.

Це можна вважати наслідками затягнутого в часі дитинства. Або старечого маразму. Або колоніального минулого. "Україна ще мусить обжити власні міста", — писав я в 91-му році, вважаючи тоді, що до цієї мети вже рукою подати. Нині я дивлюся на ситуацію значно песимістичніше, при цьому вельми сумніваючись, чи діти моїх дітей будуть мешканцями українських міст.

4

Станіславів коло Тисмениці. Третє місто Галичини після Львова і Кракова в межиріччі Золотої та Чорної Бистриць, тобто в Месопотамії. Середмістя і прилеглі вулиці двоповерхової забудови (переважно), променади, казино і крамниці з екзотичним крамом, кав'ярні з колумбійською кавою, цукерні з цукатами і бісквітами. Церкви: греко-католицька катедра, римо-католицька фара, вірменська, лютеранська, синагога з чотирма банями в мавританському стилі. Фігури святих Марії Матері Божої та Йоана Хрестителя, споруджені на честь відступу росіян у 1742 р. Фігура Христа Спасителя на згадку про велику чуму 1730 р. Бронзовий пам'ятник цісареві Францу І. Міська бібліотека з більш як 8 тис. томів лише історичних і праць. Готелі: "Уніон", "Централь", "Європа", Табсбург", "Імперіал". Одноповерхові вілли з квітниками навколо. Найприємніша з вулиць — Лінденгассе, або ж Липова — променує до міського парку імені імператриці Єлисавети.

Я цього не вигадав. Це дані з короткого залізничного путівника початку століття. Це дуже стислі, але й дуже виразні дані. Вони створюють повноту образу.

Місто як місто. Десь на межі "міста" і "містечка". Герої Йозефа Рота зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.

Нині