Кароліна і дорослі. Иллюстрация № 1

Сюзанна Пру Кароліна і дорослі


Кароліна і дорослі. Иллюстрация № 2

I


Кароліна і дорослі. Иллюстрация № 3

Якось улітку Кароліні страшенно набридли дорослі.

Це сталося під час канікул — найкращої пори, коли не треба ні рано вставати, ні ходити до школи, ні вчити уроків, — знай собі вилежуйся під рожевого пуховою ковдрою! Дні такі довгі, теплі, а вечорами можна скільки захочеш сидіти у вітальні…


Кароліна жила в дідусевому будинку. Він був великий, з просторими сонячними кімнатами; там стояли шафи, повні запашної білизни, буфети, від яких пахло варенням і айвовим джемом. Крізь жорству на доріжках старого, трохи занедбаного садка пробивалася трава, на клумбах буяли лілії, троянди, гладіолуси, мальви й дзвіночки.

У вітах розлогих дерев гніздилося безліч птахів, які аж заливалися щебетом, особливо на сході сонця (Кароліна чула їх крізь сон, лежачи в своїй м’якій постелі) та ввечері, перед тим як лаштуватися спати на гілках.

Дівчинка мала б почуватися щасливою — адже вона вволю гуляла, бавилася, бігала по садку. Проте…

Проте одного ясного погожого дня їй прийшло в голову повстати проти дорослих — Кароліна вирішила, що вони нестерпні.

Правду кажучи, дорослих біля неї було таки забагато.

Насамперед, як у всіх — тато й мама.

Тато, як і завжди, цілими днями читав книжки, сидячи в кріслі, виставленому надворі, або в шезлонгу; часом він брав секатор і йшов підстригати бруслину чи буксус. Бабуся гнівалася — вона вважала, що її син зовсім не знається на садівництві.

А мама після сніданку йшла до альтанки. Там їй ніхто не заважав, і вона малювала на великих полотнах яскраві квіти. Час від часу вона клала пензлика і задумливо дивилася на малюнок.

Був іще дідусь, який від ранку до вечора бавив час на мансарді, подібній до голубника: чи то щось писав, чи витав у мріях — хто його знає…

Бабуся давала лад дому, тихо снуючи в стоптаних капцях із кухні в кімнати, з кімнат на горище; вона всім клопоталася й часто зітхала, що на неї скинули геть усю хатню роботу, проте коли хто-небудь пробував їй допомогти — сердилася.

Було ще дві тітоньки — Франсуаза і Люся: одна лагідна й млява, а друга весела й жартівлива: вона підсміювалася з усіх мешканців дому. До тітоньок часто приходили приятелі. Всі гуртом ішли до альтанки і розмовляли там про книжки, газети, а мама кидала своє малювання й слухала їх.

І нарешті, була Марієтта; вона прибирала в домі й допомагала бабусі на кухні — фартух її завжди пахнув часником і петрушкою.

Отже, біля Кароліни було чимало дорослих як на одну дитину (бо хіба ж назвеш дитиною Мірлітона — цуценя тітоньки Люсі?).

Певно, тому дівчинка тільки й чула: «Кароліно, йди сюди! Не пустуй, Кароліно! Кароліно, ти не забула помити руки? Кароліно, облиш собаку! Кароліно, вийми пальця з рота! Кароліно, накривай на стіл! Кароліно, їж охайніше! Кароліно, ти забруднила плаття! Кароліно, принеси дідусеві окуляри! Кароліно, зашнуруй черевики! Кароліно, те, Кароліно, се, Кароліно, Кароліно, Кароліно, Кароліно, Кароліно…»


Це був нічим не примітний день. Світило сонце. Родина сиділи за столом. Під кінець обіду Марієтта принесла велике блюдо з ванільними тістечками. Перша поклала собі бабуся. Далі блюдо пішло по колу, і кожен накладав собі десертною лопаткою стільки тістечок, скільки йому хотілося.

Кароліна нетерпеливо чекала своєї черги. Вона дуже любила ці тістечка — сніжки зі збитого яєчного білка, всіяні карамельками і политі солодким кремом. Дівчинка сподівалася, що, коли блюдо дійде до неї, там буде ще дуже багато сніжок. Вона дивилась, як наповнюються тарілки дорослих. Тітоньки Люся й Франсуаза наклали собі цілу купу сніжок, а неуважний дідусь брав і брав з блюда… Нарешті блюдо передали Кароліні — після неї лишалися тільки тато і мама. Кароліна подумала, що з чотирьох сніжок, які зосталися на блюді, вона може взяти собі аж три — всі знають, що діти дуже охочі до солодкого. Отже, їй ніхто нічого не скаже. До того ж дорослі, як завжди, жваво розмовляли про щось дуже серйозне й нецікаве і, здавалось, не звертали на дівчинку ніякої уваги.

Кароліна швиденько поклала собі в тарілку три сніжки, три айсберги, покраплені коричневим підпаленим цукром, шкодуючи, що мусить лишити на блюдці останню.

— Кароліно! — строго мовила бабуся.

— Кароліно, ти не сама, — тої ж миті докинув тато.

Кароліна, либонь, мала б вибачитись, удати, що кається, — і їй дали б спокій. Та замість цього, мовби підбурена якимсь чортеням, дівчинка задерла носика й відказала:

— А що, я маю право…

— Яке право? — спитала бабуся.

— Право їсти десерт, — відповіла Кароліна.

Оте чортеня, певно, було дуже задерикувате того дня, бо воно знову смикнуло дівчинку за язика, і вона додала:

— Ви брали перші, і більше за мене, а я голодна!

Що тут почалося!.. Кароліна нікого, крім себе, не любить. Кароліна розпещена. Кароліна — погана дитина. Кароліна і така і сяка!..

Дівчинка низько схилилася над сніжками. Вона відчула, що на очі їй набігають сльози, що вони ось-ось потечуть з-під набряклих повік, і ось вони вже потекли, хлюпнули, покотились по щоках і капнули просто в крем…

«Які ж вони несправедливі, оті дорослі! — подумала Кароліна. — Самі брали, скільки хотіли, і ніхто їм не дорікав. А мені, раз я маленька, не можна…»

Тепер вона плакала, аж заходилась. І враз їй перехотілося тістечок, крему, а закортіло втекти до своєї кімнати і впасти на ліжко обличчям у подушку.

— Перестань плакати, — сказав тато, — такі великі дівчатка не плачуть, коли їм роблять зауваження.

— Та ще й коли винні, — додала бабуся.

— Замовкни і їж, — обізвався дідусь.

— Не їстиму я! — крикнула Кароліна і, засліплена слізьми, схопилася з місця, перекинула стільця, на якому сиділа, шпурнула зіжмакану серветку, прожогом метнулась до своєї кімнати і зачинилася на ключ.

Можна уявити собі, які зараз у дорослих обличчя! Мама, мабуть, почервоніла, тато зблід, у бабусі скуйовдилось волосся, а дідусь, отетерівши, роззявив рота. Та Кароліні байдуже! Їй уже несила терпіти — досить, досить, досить! Вона більше й бачити їх не хоче!..

Зарившись лицем у подушку, Кароліна ридала, а думка про смачні сніжки, залишені на блюді, ні-ні та й зринала знову: чи не поділять їх між собою дорослі? А може, ще й віддадуть Мірлітонові?..

Потім Кароліна про все забула й поринула в своє горе.

Врешті-решт вона й справді повірила, що її хотіли зоставити без солодкого і що вона вкрай нещаслива.

II


Кароліна і дорослі. Иллюстрация № 4

Аж тут почав бити годинник.

То був дуже старий годинник. Кароліна, скільки себе пам’ятає, бачила його в домі. А бабуся казала, що він стояв тут іще задовго до того, як вона сама з’явилася на світ. Кароліна назвала його Адоніс. Їй здавалося, що старий годинник живий, і дівчинка часто зупинялася перед ним — подивитись, як за скляними дверцятами б’ється його кругле й блискуче мідне серце.

Голос у Адоніса був лагідний і мелодійний; він щогодини відбивав потрібну кількість ударів, і дівчинці здавалося, що годинник виспівує час.

Його великий коричневий корпус був схожий на довгу, аж до підошов, тогу з цупкої вовняної тканини, а циферблат — на кругле, пласке обличчя — добре обличчя з двома нерівними вусиками стрілок.

Адоніс стояв на сходовій площадці другого поверху і здавався Кароліні добрим чарівником, що дбає про мир і спокій у домі.

Внизу дорослі, мабуть, ще розмовляли про Каролінину невихованість, обурювались її нечемністю. Або ж, що іще сумніше, зовсім забули про дівчинку. Однак поруч із тихою кімнатою чатував Адоніс, і його лагідний

ЛитВек: бестселлеры месяца
Ваш интернет-магазин от А до ЯПолное руководство по методам, принципам и навыкам персонального коучингаУход за мозгомРассказ СлужанкиЕдинственнаяПир стервятниковПять языков любви. Как выразить любовь вашему спутникуSapiens. Краткая история человечества